Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Із надією, перемішаною з відчаєм, жінка вслухалась у бездушні телефонні гудки. «Виклик йде, отже, Діма зайнятий… Це ж часто так бувало, що він не відповідав одразу… Льоня щось наплутав. Просто не може статися, що Діма ось так підірвався тоді, коли відносно спокійно, він же щасливчик, він завжди вибирався звідти, звідки живим вийти неможливо…» – думки стрімко проносилися одна за одною, вперто відганяючи реальність.
«І все-таки це ти…»
Події того березневого ранку спливали в пам’яті Тамари Фірсової пізніше не раз. Ось о 10-й їй подзвонив побратим чоловіка, який жив по сусідству, і сказав, що зайде. Жінка ще подумала, чому це Льоня так рано зібрався до неї в гості. Ось вони обійнялися, вітаючись, як завжди. Але чомусь Леонід не відпускає її. Ось вона відчула запах валер’янки, який ненавидить. «Томочко, Діми більше з нами немає», – ледь вимовив Леонід Гуменний і не зміг втримати сліз.
…Тамара ще довго набирала номер чоловіка. Водночас до батька намагався додзвонитися 16-річний син Георгій. Але гудки так і не стали рідним голосом. І перше, що сказала дружина, побачивши чоловіка в труні: «Усе-таки це ти…»
Командир взводу окремої мотопіхотної бригади «Холодний Яр» лейтенант Дмитро Фірсов віддав свої життя 6 березня 2020 року, виконуючи бойове завдання неподалік Кримського на Луганщині. Він загинув від мінно-вибухової травми, не сумісної з життям. Чоловікові було 40 років.
«Такий впевнений, навіть задиркуватий у спілкуванні з друзями, переді мною завжди губився»
Дмитро Фірсов народився в Донецьку. Коли хлопчику було 7 років, батько помер, а мати, напівросіянка-напівгрузинка, вирішила повернутися до рідні в Грузію. Там вона вдруге вийшла заміж. А Дмитро, підрісши, повністю втратив із нею зв’язок. Проте Грузія подарувала хлопцеві нову родину: там він зустрів кохання свого життя – дівчину на ім’я Тамара.
– Дуже гарно пам’ятаю день, коли ми з Дімою познайомилися. До мене завітав друг, аби привітати мене з минувшим днем народження, і привів із собою Діму, – пригадує Тамара Фірсова. – Чесно, Дмитро мені тоді зовсім не сподобався. Він був майже наголо побритий, у якийсь витертій джинсовці сірого кольору. Я аж насварила друга за те, що він привів до мене в дім незрозуміло кого.
Проте згодом дівчина перестала звертати увагу на зовнішність. Хлопець підкорив її своєю ерудованістю, ввічливістю, спокійним і врівноваженим характером. А головне – щирим захопленням, яке так і читалося в його очах.
– Він, такий впевнений у собі в спілкуванні з друзями, переді мною завжди губився. Я навіть освідчення з нього ніби витягла, бо йому, наче мову відбирало, коли ми спілкувалися, – пригадує, усміхаючись, жінка.
У 2002 році Дмитро з Тамарою переїхали в Донецьк, а наступного року в подружжя народився син Георгій. Чоловік працював у компанії Coca-Cola, жінка доглядала за родиною. Здавалося б, нічого не могло зруйнувати щасливе розмірене життя родини Фірсових. Аж поки не почалася війна…
«Чому я маю приховувати, що чоловік захищає Батьківщину?!»
У травні 2014 року Тамара спакувала літні речі й разом із сином вирушила до рідні в Грузію. Жінка щиро сподівалася, що до нового навчального року ситуація в Донецьку стабілізується і вони повернуться до чоловіка, який залишився вдома. Улітку Дмитро повідомив, що подав заявку онлайн, аби його зарахували в добровольчий батальйон.
– Тоді Діма сказав, що проросійськи налаштовані мешканці зовсім знахабніли й він не може залишатися вдома, бо треба з тим щось робити. Я була шокована, але не вірила, що хтось його візьме воювати за онлайн-заявкою. Проте за два тижні чоловік уже був у «Донбасі», − говорить Тамара.
«Усе почалося, коли ми разом евакуйовували наших хлопців з Іловайського оточення у складі батальйону Донбас. Потім, наприкінці жовтня, ми потрапили в 93-ту бригаду. 11 січня 2015 року зайшли в Донецький аеропорт. «Фірс» був надзвичайно фартовий, я взагалі дивуюся, як він тоді вижив! Ще ми воювали на околицях Донецького аеропорту. Разом із ним брали висоту 93-17. Це так званий «Мурашник» – насип біля злітної смуги ДАПу. Її тримали «сепари», а ми їх звідти вибили. І досі злітна смуга контролюється українськими військами з цієї висоти», – згадує Дмитра його побратим Андрій Грачов із позивним «Грач». Як пригадує інший побратим Дем’ян Хмельницький, Дмитро показував з цієї висоти на околиці Донецька свою квартиру на п’ятому поверсі.
Тамара із сином повернулися в Україну навесні 2015-го. Хоча повертатися фактично не було куди, усе майно залишилося в Донецьку. Родина винайняла квартиру в Новогродівці на Донеччині, Георгій пішов навчатися до місцевої школи. Тоді знайомі, які допомогли їй знайти житло, просили Тамару не розповідати іншим, що чоловік служить у Збройних Силах.
– Спочатку я начебто із цим погодилася. А потім кажу, чекайте, мій чоловік робить щось ганебне? Ні! Чому я маю приховувати, що він захищає Батьківщину?! І нехай лише хтось насмілиться підійти до мене та моєї дитини й спробує залякати. Ще докоряли тим, що я його відпустила воювати. Відповідала, що якщо всі будуть думати, як це я відпущу чоловіка, батька, брата, то в якій країні ми завтра будемо жити? Звісно, мені було дуже за нього страшно, але я жодної хвилини не відмовляла чоловіка, − продовжує жінка.
Відтоді за першої нагоди Тамара приїжджала до чоловіка скрізь, де б не стояла 93-тя омбр. Вона пекла воїнам пиріжки та варила справжній грузинський харчо.
– Приємно було бачити, як побратими поважають Дмитра. Він завжди був зайнятий, завжди кудись біг, намагався кожному, хто звертався за порадою, допомогти. На службі був зовсім не такий, як вдома. Чесно, домашнє господарство завжди було на мені, я навіть цвяхи сама забивала, − каже Тамара.
«Я ніколи не залишу Діму самого»
У 2019 році, коли Георгій закінчував 9-й клас, постало питання про подальші перспективи родини. Залишатися жити в невеликому містечку за 50 км від окупованого Донецька Тамара не хотіла. До того ж син скоро мав закінчити школу, і потрібно було визначатися із навчальним закладом. Тоді вінничанин Андрій Грачов запропонував Дмитру перевезти родину до Вінниці.
– Поки не знайшли помешкання, із сином три місяці жили в «Грача». Потім винайняли у знайомих приватний будинок. Встали в чергу на отримання житла. Місто мені одразу сподобалось. Тут гарно, затишно і люди привітні, завжди готові відгукнутися на будь-яке прохання.
Дружня родина Фірсових мала безліч планів і мрій, які вони хотіли втілити разом. Вони нарешті знайшли місто, у якому їм подобалось жити. Георгій посилено почав готуватися до вступу в медичний університет. Дмитро закінчив навчання у Львівській академії сухопутних військ та отримав офіцерські погони, планував стати на посаду командира роти. Тамара облаштовувала повсякденне життя. Проте рік тому їхнє життя перевернулося…
Сьогодні Тамара живе так, наче Дмитро до цих пір із ними. Вона щоранку каже «Привіт», звертаючись до його світлини, прикріпленої до холодильника, та подумки радиться з ним. Одягається так, як любив чоловік, робить зачіску, яка подобалась йому. Проте розуміє, що життя триває, і вчиться жити по-новому, без Діми, заради їхніх мрій. Заради їхнього сина.
– Можливо, відкрию ресторан грузинської кухні. А може, займусь туристичним бізнесом. Записалася на курси «Україна – Норвегія», вивчаю основи підприємництва. Почала вирощувати помідори, всі сусідки минулого року приходили дивитися на мій урожай. А ще друзі з Грузії кличуть повернутися на сцену, у мене ж театральна освіта. Але про повернення на Батьківщину не може й бути мови. Я ніколи не залишу Діму самого, − говорить жінка.
Вдячна Тамара всім побратимам та співслужбовцям чоловіка, які не залишають її без підтримки. Телефонують, приїжджають, цікавляться, яка їй потрібна допомога. Саме завдяки побратимам наприкінці березня цього року Тамара Фірсова нарешті отримала українське громадянство.
Лейтенант Дмитро Фірсов нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, медаллю «Захиснику Вітчизни», нагрудними знаками «За військову доблесть», «За зразкову службу», «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня та «За оборону Донецького аеропорту».
– Я зберігатиму всі нагороди батька усе своє життя, – зазначив Георгій Фірсов під час отримання ордена «За мужність». – Ці відзнаки – це пам’ять про нього. Почуваю гордість за батька. Я знаю, що він зробив, коли і для чого. Я знаю, що багато людей просто не здатні на такі подвиги, і саме цим я пишаюсь.
