На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
Про законодавчі ініціативи, націлені на реформування війська за стандартами НАТО, посилення соціального захисту військовослужбовців, зокрема розв’язання житлової проблеми, підвищення грошового забезпечення, наша кореспондентка спілкувалася з народним депутатом України, членом Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки, головою підкомітету з державної безпеки та оборони Іриною Верещук.
— Пані Ірино, одразу до питання безквартир’я у війську. Нині квартирна черга становить понад 45 тисяч військовослужбовців. Чи є у вас, як народного депутата, очільниці профільного підкомітету ВР, бачення того, як розв’язати цю давню гостру соціальну проблему?
— Є. Причому з практичного досвіду. До прикладу, моя Рава-Руська. Я там народилась, навчалась і мала честь працювати міським головою. У нас була військова частина — механізований полк. Згодом його розформували. І 30 гектарів землі фактично в центрі міста, з усіма будівлями, чудовим плацом, клубом, військове містечко, де проживали люди, це величезна інфраструктура залишилася безгосподарною. Замість того, щоб її загосподарювати, передати на баланс міста. Тоді у нас була квартирна черга військовослужбовців. Мені величезної праці коштувало, щоб зробити там квартири для їхніх сімей. На це пішло роки три. Я перемогла на місцевих виборах, виграла суд щодо передачі будівель на баланс міста, реконструювала містечко й передала сім’ям військових. У цих квартирах люди живуть досі. А якби це була державна програма?!
Тобто, перше — слід разом з органами місцевого самоврядування загосподарювати безгосподарні об’єкти. Так, вони стоять у когось на балансі. Але ж мені це вдалося в маленькому містечку. Хоча ми пройшли довгий і важкий шлях. Довелося судитися навіть з Міноборони. А можна без суду це робити. Як цільову програму й законодавчі зміни. Нинішнє законодавство потребує змін, бо воно застаріле. А люди роками стоять на черзі, яка величезна й не просувається практично. Майже 46 тисяч! З досвіду знаю, яка це величезна мотивація для людей іти в армію і знати, що потім за вислугою років отримаєш своє житло. Мої батьки теж думали, що я точно щось отримаю. Це та пільга, той привілей, заради якого багато хто йшов і йде служити. І так у всьому світі. Бо військова стезя передбачає особливий порядок несення служби й невизначений робочий день. Служиві цілком віддаються роботі. У нас вже є програма. Мій колега Ігор Копитін очолює відповідну робочу групу.
— Щороку на програму забезпечення житлом військових виділяється 800–900 мільйонів гривень, але цього недостатньо. Частину цих коштів направляють на закупівлю житла, частину на грошову компенсацію тим, хто звільняється. Але, до слова, в столичному регіоні найбільша квартирна черга, хоча в Міністерства оборони ще залишилися земельні ділянки, які не використовують. Для того, щоб їх передати, необхідна воля держави, Президента, депутатського корпусу?
— Цю волю ми нині формуємо. Але будьмо реалістами, однієї політичної волі — недостатньо. Потрібна база. Дієвий механізм.
— Тобто ви готуєте законопроєкт, який розв’яже житлове питання військових?
— Так.
— Залишиться принцип надання безоплатного житла? Чи можливо візьмете за зразок моделі іноземних практик. Наприклад, коли на рахунок військового щомісяця нараховують кошти, а в кінці служби він може їх зняти для купівлі квартири будь-де?
— Це буде комплексна модель, де ми візьмемо і найкращі світові практики, зокрема монетизацію. У людини має бути вибір. Бо лише одна модель така, як наразі — не спрацює.
— В які терміни депутати Верховної Ради цього скликання мають намір розв’язати житлову проблему військових?
— Ми збираємося вже цього року проголосувати такий закон, який мав би за 5–10 років розв’язати проблему військових. Не відкладаємо це питання у довгу шухляду, бо розуміємо: ця тема перезріла. У березні буде чергове засідання робочої групи та експертів. Сподіваюся, це будуть і колишні міністри оборони, які мали плани, але їм забракло законодавчого забезпечення. Зокрема розмовляла зі Степаном Полтораком. Він казав, що був напрацьований проєкт програми, але їм бракувало змін до законодавства.
Щоб ви розуміли, ВР минулого скликання до теми житла поверталася 18 разів, але жодного разу законопроєкт не набрав 226 голосів депутатів. Нині є високий шанс. Треба лише переконати одну фракцію. Чим ми й займаємося.
Збільшити грошове забезпечення військових — ще одне пріоритетне завдання
— Які ще законопроєкти вашого авторства актуальні чи невідкладні?
— По-перше, хочу сказати добре слово про Комітет ВР з національної безпеки, оборони й розвідки, де я є головою підкомітету з Державної безпеки та оборони. Над законопроєктами працюємо разом. Голова комітету — Олександр Завітневич — створив таку атмосферу, що в нас немає протистояння опозиція — влада. Всі працюють як один колектив. Експерти вносять ті ідеї, які потім втілюють у життя. Здебільшого всі законопроєкти, важливі та знакові, отримують підписи всіх членів комітету. А це підтримка суспільства через їхніх представників. Наприклад, пан Михайло Забродський наразі працює з внутрішніми статутами. Маємо честь працювати з ним. Він завжди працює на результат. Сергій Рахманін з партії «Голос», хоч і не має військового вишколу, але так глибоко в темі, так багато років працював журналістом, розслідував і досліджував тему військового забезпечення, матеріально-технічної бази, і його вклад неоціненний.
Плануємо підтримати проєкт Закону «Про статус ветеранів та членів сімей загиблих (померлих) Захисників України та ветеранів», вже підготовлений до розгляду парламентом. Бо розуміємо: система соціального захисту ветеранів створена ще в перші роки незалежності України й базувалась на пострадянських підходах, в основному зорієнтована на ветеранів Другої світової й неактуальна нині. Ті ж пільги, які все ж працюють, не розв’язують повністю реальних проблем, з якими стикаються теперішні захисники Україні й ветерани.
Закон про територіальну оборону може отримати підтримку вже найближчим часом
— А щодо закону про територіальну оборону?
— Закон про територіальну оборону вже ось-ось на виході. До нього долучилися й експертні кола, і пан Кривоніс, і Юрій Бутусов, і багато інших експертів. Багато напрацьовано, а тепер треба все це вкласти в одну модель. Уже є зареєстрований законопроєкт, створений паном Шараскіним з «Голосу», який я вважаю випередив свій час. Гадаю, такий законопроєкт знайде себе в залі для голосувань уже на найближчій сесії. Це такий анонс.
— Які законопроєкти все ж пріоритетні для комітету саме цього року?
— Соціальний захист військовослужбовців та членів їхніх сімей — внесення змін до законодавства й моя поправка — вдвічі збільшити базове грошове забезпечення. Ось що наразі в пріоритеті.
Друге питання, про яке я вже згадувала, — забезпечення житлом. Це те, над чим працюватимемо в цьому році з прицілом, що все запрацює вже з наступного року.
— Передбачаю, важко буде переконати бюджетний комітет…
— Ми переконуємо бюджетний комітет, що якщо не буде армії — не буде держави. Найбільше довіри нині саме до війська. Ми не можемо втратити цей авторитет. Люди йдуть в армію, щоб відчувати престижність професії. А чим забезпечується цей престиж? Тим, що військовий не має перейматися, де розмістити сім’ю, чи візьмуть дитину у садочок… Якщо ти це все маєш, то звання офіцер звучить класно! Тоді держава захищена.
— Часто до Вас звертаються по допомогу і як оперативно реагуєте?
— Часто. Бо деякі місцеві ради, які не мають нічого дотичного до армії, не допомагають. Я ж бо, працюючи міським головою в Раві-Руській, маючи досвід військової служби, якраз на це робила акцент. Але позиція кожної міськради може бути різною. Я можу подзвонити й попросити. Але ми ж не маємо працювати в ручному режимі. Все слід закріпити законодавчо й виділяти необхідний фінансовий ресурс.
Ще є проблема, коли воїни АТО/ООС не можуть отримати земельних ділянок, хоча мають на це першочергове право, бо стикаються з якимись махінаціями… Ясна річ, ці питання мають отримувати законодавче урегулювання. Бо не забуваймо і про моральну площину. Ці люди віддають своє здоров’я, життя заради нас з вами. Для мене це очевидні речі. Але є ті, хто не розуміє цього.
— Маєте якусь статистику, скільки сімей військовослужбовців до Вас звернулися з проханням допомогти?
— Торік звернулися понад тисяча осіб з усієї України.
— Без уваги не залишилися?
— Абсолютно. Але скажу щиро, деколи звертаються з такими питаннями, з якими я не можу допомогти. Наприклад — перерахунок пенсій. Ми звертаємося до Кабміну, а він розводить руками, бо грошей немає. Не все залежить від мене. Але ми намагаємося по можливості завжди допомогти.
Незабаром створимо Центр з відбиття гібридних загроз
— Нині активно ведеться гібридна війна. Зокрема на людей тисне ворожа пропаганда, армія ботів, яка працює в РФ. Як цьому зарадити?
— Росія відома своєю фабрикою ботів на весь світ. Але не тільки цим. Так, міжнародна інформація, джерела, обробка інформації — те, чого нас вчили у військовому виші. Потрапивши до парламенту, я очолила в парламентському комітеті групу з протидії гібридним загрозам. Ми запросили найкращих експертів.
Нині війна, як вірус, мутує. Колись інформаційна складова була допоміжною на полі бою. Тепер інші методи війни, коли інформаційне поле часто і є полем бою. Навіть перемігши ворога фізично, ми інформаційно програємо. Бо що робить Росія? Все, щоб дезорганізувати, посварити українця з українцем і з владою. Нині РФ не ставить за мету повністю поневолити Україну. Вони розуміють, що ніколи не захоплять, тим паче не зможуть утримувати території, якщо говоримо про сучасний стан. Її завдання — дезорієнтувати, посіяти розбрат. Це досягається інформаційними вкидами.
— Ці вкиди досить широкого спектра.
— Так. Ось візьмімо вакцинацію. Люди вже здебільшого не хочуть вакцинуватися. А що казати про армію, коли сіється демотивація: «До чого вам ця війна», «Ви своїх вбиваєте» тощо. Тому ми потребуємо створення Центру з відбиття гібридних загроз. Такі центри є у Фінляндії і в Естонії. Завдяки представникам НАТО, які допомагають запровадити новітні тактики і стратегії, ми плануємо створення такого центру, де на практиці показуватимемо, як можна не лише відбивати такі загрози, а й запобігати, нівелювати їхній негативний вплив. Уже маємо певні рішення, напрацювання. Незабаром плануємо розпочати практичну реалізацію проєкту.
— Варто врахувати, що значна частина суспільства в нас досі мислить телевізором і холодильником. Коли в нас буде потужний популярний державний канал, який формуватиме патріотичний суспільний настрій?
— Це питання радше до комітету інформаційної політики чи міністерства, яке цим займається. Але, до слова, вивчаю досвід Ізраїлю. Вони на своєму негативному прикладі навчилися додавати до сил армії інформаційний компонент — соціальні медіа. І зробили це такою потужною зброєю проти Хамасу, проти агресії. Це, зрозуміло, дуже енерго- й фінансозатратний процес. В інформаційній боротьбі потрібні спеціально навчені люди, які не просто передаватимуть контекст або інформуватимуть. Треба створювати наратив, пояснювати й доносити свою позицію, правду всіма можливими методами. І тут тільки інформації й одного каналу замало. Треба створити комплексну підготовку соцмереж. Мушу визнати, наразі, на жаль, ми мало вкладаємо коштів у цю сферу. Тоді як РФ фокусується саме на українській армії, подаючи інформацію настільки перекручено, викривлено, особливо щодо обстрілів, втрат і своєї участі в цьому. На початку таких атак весь світ був розгублений. Жертвами були й ми, і Євросоюз. Наразі шок минув. Тепер маємо можливість протидіяти гібридній війні.
Після стажування в Польщі багато чого з передового досвіду запровадила в рідному місті
— Як на Ваше світосприйняття вплинуло навчання й життя у Польщі?
— Так, я навчалася певний час у Варшаві. Закінчила академію державного управління. До слова, перед тим закінчила академію держуправління у нас — з червоним дипломом. Також стажувалася в Кабінеті Міністрів. Стосовно світогляду… Коли стала міським головою, запровадила все, чого мене навчили. До речі, моя дипломна так і називалася: «Повноваження міського голови». Пройшовши все в теорії, зрозуміла, куди рухатися. Потім пішла до людей і сказала: «Виберіть мене. Я знаю, що робити. Я братиму на себе відповідальність». Бо часто керівники не хочуть брати на себе відповідальність. Не боялася бути першою серед міських голів, хто намагався щось змінити. Наприклад, бюджет участі, який нині вже широко й багато апробований і опрацьовується в місцевих радах. Я була чи не першою, хто написав цю роботу й усіляко спонукала, щоб це стало в законі можливо — виділити 1–3 відсотки з бюджету, щоб люди самі вирішували й на конкурсних засадах змогли продемонструвати здатність управляти містом. Коли б влада почула людей, а люди відчули, що вони мають співучасть у рішеннях. Польща на цьому зробила і своє ім’я, і стала Польщею. І тепер у них по п’ять-шість разів переобирають одного й того ж міського голову, бо відчувають, що він з ними співпрацює.
— У цьому контексті можете порівняти рівень освіти в Польщі й у нас?
— В Академії державного управління, де я навчалася з тридцятьма поляками й польками, мене навчили правильно працювати, планувати свій час, формувати команду, ухвалювати управлінські рішення. Це була хороша школа демократів. Я тепер розумію, наскільки важливо нам теж створити таку. Мене захоплювало, наскільки поляки поглинають знання, наче губка. Вони мали той самий рівень розвитку, ті ж патології, корупцію, бо, як самі кажуть, були з нами в одному соцтаборі. Але вони навчили мене однієї істини: «Не вмієш сам, дивися, як в інших!» Тепер ті поляки, які є в ЄС і НАТО, нам дають рекомендації.
— Пані Ірино, одним з важливих питань на вашому комітеті є саме реформа військової освіти. Які бачите тут слабкі місця? Які реформи найближчим часом запроваджують?
— Одразу похвалю Міністерство оборони, бо є за що. Був проведений огляд, як ви знаєте, і є звіт, куди свої рекомендації (приблизно 66 позицій) виклали представники НАТО. Я з ними спілкувалася. Вони їздили до моєї альма-матер, були в Києві в університеті імені Івана Черняховського, бачили, як трансформується наша освіта. Їхній звіт ліг в основу й законодавчих змін, які нині підготували в Міноборони. Сподіваюся, невдовзі проголосуємо за реформування спеціалізованої вищої освіти, зокрема.
— Минулого місяця українці часто чули сумні новини з фронту про втрати. Що Вам хочеться сказати суспільству в цей момент?
— Найважливіше, щоб люди пам’ятали подвиг людей, які загинули за нас. Я розумію, сьогодні війні вже сьомий рік, і це нормальна здатність психіки адаптуватися. Ми не можемо постійно реагувати емоційно, й поріг больовий знижується. Але коли, наприклад, напередодні Дня закоханих троє наших воїнів підірвалися, а люди у фейсбуку радіють, обмінюються валентинками… Для мене це болісно. Розумію, що життя триває… Але не маємо забувати, що війна на Донбасі — для всіх українців, її треба осмислювати й постійно про це пам’ятати. Також робити все, що в змозі, щоб вона припинилась і ми здобули перемогу, щоб ми відновили територіальну цілісність, щоб деокупували Крим і Донбас.
Для цього працюємо над законопроєктом, який у простонародді називаємо «про військкомати». Це насправді реєстр, зокрема, і формування військового резерву. Знаю, є багато людей, які кажуть: «Ви що хочете мобілізацію негласно провести? Людей мобілізувати?» Та ні, ми хочемо, щоб ви знали свою роль і місце «у строю», якщо раптом буде така потреба. Бо ворог не спить і шукає слабкі місця у нас. Якщо він знатиме, що ми готові дати відсіч, то просто до нас не прийде.
