Упродовж цього періоду новобранець проходить не лише фізичне тренування, а й внутрішнє становлення — вчиться діяти в колективі, працювати під тиском, приймати відповідальність і мислити як воїн….
Мамо, не плач, я повернусь весною… За роки російсько-української війни ці слова набули для нас всіх особливого значення. Тисячі українських воїнів більше не зустрінуть весну. Але вони житимуть вічно. У нашій пам’яті, спогадах, у своїх подвигах.
Старший солдат Носкова Катерина Володимирівна народилася 23 квітня 1989 року в м. Знам’янка Кіровоградської області.
Всі, хто знав цю світлу та дуже мужню дівчину, довгий час не могли отямитися. Не вірили, що її більше немає, що її маленький чотирирічний син більше ніколи не побачить мами. Бойові побратими Катерини — дорослі чоловіки, які за роки війни бачили немало смертей та поховали багатьох своїх побратимів, ті, що неодноразово заглядали в очі гибелі, пригадуючи її, не могли стримати сліз.
Зі спогадів бійця 17-го батальйону з позивним «Лис»: «…це сталося в нас, у Дзержинську. Був серйозний обстріл, по нас працювали і 152- міліметрові, і міномети, — словом, серйозна артилерія. Вони працювали в комплексі. Того вечора Катя з іншими хлопцями перебувала на позиціях. Поїхала перевірити своє обладнання, замінити акумулятори. Коли вона туди приїхала — розпочався обстріл. Вони просто не встигли… Не встигли навіть сховатися. Разом з Катею тоді загинув Вітя — наш бетеерщик. Хлопець у червні тільки призвався. А Катя з нашим батальйоном тут, на передку, була трохи більше ніж місяць. Тридцять п’ять днів…
…Це сталось о 21:03.
О 21:01 Катя була ще жива, а вже за дві хвилини її не стало. Миттєво. Міна підірвалася на відстані в півтора метра від неї.
Я її добре знав. Коли питають, якою вона була — перше, що приходить на думку, — вона дуже любила свого синочка. І чоловіка дуже любила. Катін чоловік, до речі, теж воював — вісімдесята бригада, десантники, під Волновахою стояли…
Я запитував у неї, навіщо вона приїхала сюди, на передок. Та й не лише я запитував… Мабуть, всі хлопці наші питали, чому так… Вона відповідала: «Хлопці, воювати треба всім. Інакше нам у цій війні не перемогти. А нам потрібна перемога. Я захищаю свою дитину. Ось так».
Один із офіцерів з тогочасного командування 17-го батальйону пригадував: «Тієї жахливої ночі, 16 серпня, Катерина сама попросилась на передній край лінії оборони в районі Горлівки, де був сильний обстріл з боку бойовиків. «Кет» сіла в машину і поїхала на порятунок бойових побратимів. Їй вдалося вивезти з-під обстрілу двох поранених солдатів. Вона врятувала два людські життя, а своє віддала. Трагедія сталася, коли дівчина повернулася за пораненими. Тоді обстріл відновився, і Катя загинула разом з бійцем, якого намагалася вивезти до санчастини. Дівчину хоронили в закритій труні. Вона була доброю і відповідальною, нестримною і хороброю».
Указом Президента України № 663/2015 від 25 листопада 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджена орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Указом № 23 від 9 червня 2017 р. нагороджена відзнакою «Народний Герой України» (посмертно).
Цієї весни ми будемо згадувати про наших посестер, які віддали своє життя за волю України. Ми продовжуємо серію публікацій спогадів побратимів, посестер, друзів, рідних.
Пиши і ти свої спогади, і нехай цієї весни сестри будуть поруч з нами.
