Тут навчаються ті, хто мріяв про небо з дитинства, і ті, кого до армії привела сама війна. Але всіх їх об’єднує одне — чітке розуміння, заради…
Старшина механізованої роти окремого мотопіхотного батальйону Богдан Груша ― яскравий представник професійного сержантського складу, чиє становлення як молодшого командира відбулося саме на війні.
До служби в армії працював зварювальником на будівництві й непогано заробляв. А коли прийшла повістка з військкомату, вирішив виконати свій чоловічий і громадянський обов’язок.
Строкову проходив у цьому ж батальйоні, тільки в пункті постійної дислокації. Хлопці несли вартову і внутрішню службу та готувалися на полігоні.
…Батальйон повернувся з ротації, товариші розповідали, як воювали на Луганщині. Юнаку служба подобалась, тож він із друзями вирішили підписати контракт. Готувалися до відрядження на війну на полігоні, де піхоту ганяли «до сьомого поту».
У їхньому підрозділі багато воїнів із чималим бойовим досвідом. Вони і стали для вчорашніх строковиків учителями військової справи. А наука ця виявилась нелегкою.
Батальйон прибув у Водяне неподалік Маріуполя, де піхотинці змінили на позиціях морпіхів.
― Це було щось неймовірне. Те, чому нас навчали й до чого готувались, було просто дитячою грою порівняно з обстановкою, в яку потрапили, ― пригадує Богдан.
Коли морпіхів змінив підрозділ мотопіхотного батальйону, ворог почав інтенсивні обстріли, щоб деморалізувати піхотинців і показати ― хто тут головний. Але вони прорахувались! Піхотинці не тільки витримали те пекло, а й підтримуючи гарні традиції морпіхів, добряче накидали ворогу!
― Ми добре укріпили позиції, вивчили манери ворога і за деякий час вже домінували на нашій ділянці фронту, ― каже старшина.
У важких позиційних боях рота понесла і найбільші втрати. Чотири піхотинця загинули, захищаючи підступи до Маріуполя. Від кулі ворожого снайпера 12 серпня 2017-го загинув і найкращий друг Богдана ― сержант Іван Сторчак із Тернопільщини.
На війні хлопець знайшов і кохання. Дівчина ― бойовий медик роти ― з Житомирщини підкорила його серце. Тепер в їхній молодій родині зростає донечка.
― Сумую за сім’єю, хоча постійно спілкуємось телефоном. Ось дочці вже десять місяців, а я її всього кілька разів на руки брав: то ротація, то обов’язки по службі в ППД, ― каже Богдан.
П’ять років служби ― непогана військова кар’єра: від стрільця до старшини роти. Успішне навчання на необхідних курсах. Зокрема, Курсах лідерства. Але серце рветься до сім’ї. І Богдан, мабуть, зробить паузу, як тільки батальйон вийде в ППД. У планах вирішити питання з житлом і просто бути поруч, виховувати маленьку донечку. Звісно, якщо того потребуватиме обстановка на фронті, він повернеться до побратимів. До тих, з ким був не раз під обстрілами, до тих, які завжди прикриють спину в критичній ситуації. Вони вже давно дружна сім’я ― їхня бойова рота з цікавими й неординарними людьми.
Так і буде, але згодом! А поки Богдан переймається службовими обов’язками, а їх у цього вольового, молодого, але вже досвідченого старшини чимало.
