Упродовж цього періоду новобранець проходить не лише фізичне тренування, а й внутрішнє становлення — вчиться діяти в колективі, працювати під тиском, приймати відповідальність і мислити як воїн….
«Велика доба потребує великих людей!»…
Так лаконічно відгукнувся про мого легендарного прадіда — бравого вояка Йозефа Швейка — його незмінний літературний біограф Ярослав Гашек.
Мало того, видатний письменник у передмові до однойменного роману навіть делікатно натякнув, що слава мого далекого родича переважає чи не славу самого Олександра Македонського.
Що ж, цілком може бути!.. Якщо дотримуватись тієї точки зору, хто і як з цих двох джентльменів ставився до питань війни й миру. Пацифістська вдача мого добросердого прадіда принаймні добре відома всьому прогресивному людству. Він усіма можливими, а здебільше навіть неможливими, витівками й викрутасами відбрикувався, аби лише не йти на оту безглузду вселенську бійню, що на початку минулого століття цнотливо нарекла себе Першою світовою…
Зате нічого подібного не скажеш про другого персонажа. Цей амбітний молодик із замашками диктатора, що жив у другій половині IV століття до нашої ери у крихітній Македонії, уславився хіба військовими звитягами та незліченними битвами у далеких для нього краях.
Можливо, на цьому і облишив би я свої порівняльні, мов за Плутархом, життєписи, якби не замислився над одним доволі цікавим судженням… Яке, якщо не зраджує мені пам’ять, висловив один із прадідових психіатрів, коли вчергове відмазував того від служби в цісарському війську…
Ось що сказав тонкий знавець таїн людської душі: «Манія величі — один з найагресивніших і наймерзотніших комплексів неповноцінності».
Якщо вже згадали ім’я і прізвище легендарного Македонського, то, гадаю, ніхто не буде проти, аби зазвучало воно ще не раз. Хай і в трохи осучасненому контексті.
…Наприкінці 1990-х на Коломенському «КБ Машинобудування» створено пекельну машинерію — оперативно-тактичний ракетний комплекс «Іскандер» (скорочено ОТРК. — Й. Ш.).
За характеристиками й іншими супроводжувальними до нього записками, мав він боронити «святі рубежі» Російської Федерації від усілякого роду ворогів закордонних.
За одним рипом літературно обіграли зброярі і незвичну для свого «православного» ракетного дітища назву. Запозичивши її з давньої середньоазійської легенди про славного витязя-оборонця… Іскандера.
І в цьому, погоджуюсь, є своя логіка! Якщо військовий ракетний полігон «Капустин Яр», де вперше випробувано на збройну міць отой ОТРК «Іскандер», розташовано у прикаспійських степах, що сусідує з тією ж Середньою Азією, то, питається, якого дідька зайве заглядати у святці і шукати в них ім’я якогось анемічного Альоші Поповича, що від своєї худорби от-от з коня беркицьнеться і меч булатний може десь у бур’янах загубити?!. Коли під рукою, не відходячи, як кажуть, далеко від епосної каси-скарбниці, — є такий колоритний батир-герой із шикарним, мало не дехкано-пролетарським родоводом?!.. Та ще має таке грізне ім’я, котрим, навіть не вдаючись до конкретних ракетоносіїв, можна так настрашити ворогів, що вони добровільно бігтимуть до найближчої лісосмуги з нападом діареї!..
А втім, не акцентуймось зайве на деталях, у яких, як відомо, завжди криється диявол!..
У 2006-му ОТРК «Іскандер» узяли на озброєння російські вояки. Ось, здавалося б, і фінал цій епічно-оперативно-тактичній ракетній історії! Коли всім усе ясно, як Божий день, і ніхто тих пояснень не потребує… Ба більше, що додавати до сказаного, коли миролюбна країна, офіційною доктриною-мантрою якої є тільки вічна боротьба за мир, хоче убезпечити себе від будь-яких зазіхань з боку войовничих сусідів.
І — ой леле!.. Сохрани і збережи, як кажуть, Господи! І хтось же наврочив матінці-Росії ту лиху біду на її непохитних кордонах!..
Правда, на Кремль тоді, 8 серпня 2008-го, ніхто нападати не збирався, як, до речі, і не погрожував деребанити її територіальну цілісність аж до самісіньких тихоокеанських берегів Камчатки. Просто благовірним московитам, які тільки і знають, що проштовхувати скрізь, де є хоч якась шпаринка, пресловутий «руський мір», самим запраглося до рідних імперських теренів прихопити ще хоч грудку чужої земельки. От і вдерлися вони «нічтоже сумняшеся» на терен суверенної Грузії під виглядом оборонців миру і довколишнього спокою та й відтяли у неї Південну Осетію…
Ну, а як же, цікаво, відреагував на цей бузувірський акт агресії шляхетний «Іскандер» — «захисник усіх знедолених і нужденних», як записали кремлівські байкарі йому в особову картку?!.
Та й, власне, яка може бути «оборонна» місія у тих «Іскандерових» крилатих ракет, коли цілять вони на відстань до 700 кілометрів та ще й мають хист нести у своєму нутрі ядерний заряд?!
Хоча, знаєте, у жалісливих мужів-правителів своя логіка! Чого б, скажімо, захищаючи власних громадян від чиєїсь, тьху-тьху, наглої агресії, не прислати їм з «великої землі» оригінальну… ядерну звісточку, мовляв, «ви тут тримайтесь, скільки здужаєте, а ми у будь-який спосіб вас захистимо».
Знайома риторика?!.
…До речі, дутою виявилась і російська пропагандистська одноходівочка з тим же захисничком «Іскандером».
В арабському світі цим уславленим ім’ям — Іскандер, яке з волі мусульманського духівництва потрапило навіть у святий Коран, величали лише одного чоловіка… І людство знає цю далеко немирну за харизмою персону!.. Це був перший завойовник світу — Олександр Македонський, імперія якого внаслідок загарбницьких походів, що тривали понад десяток років, простяглася від Балканського півострова на заході до Гімалайських гір на сході й від Єгипту на півдні до Каспію на півночі.
…Отже, маски з кремлівських «миротворців» з їхнім наївним котолеопольдівським гаслом «давайте жити дружно або інакше — буде вам прінуждєніє к міру» нарешті зірвано!..
А що далі?
Далі ми теж знаємо, що було і, на жаль, є…
Був палаючий у вогні український Донбас, украдений в України Крим… Куди вдерлися охоплені манією величі й безкарності кремлівські мародери. Щоправда, підсобила їм у цьому і наша холуйська «п’ята колона» з місцевих колаборантів і запроданців, яким український паспорт давно вже муляв у кишені.
…Звісно, тому, хто вийняв з піхов меч війни, нема коли заглядати в аннали історії і брати звідти хоч якісь уроки.
Тому візьмемо на себе цю невеличку освітню місію і полегшимо цим нещасним і недалекоглядним горе-цісарям та полководцям справу…
…Дорогами кривавої експансії невеличка європейська армія Олександра Великого, яка по смерті його батька — царя Філіппа II мала захищати межі Македонії і не більше, протюпала майже 32 000 кілометрів. Під її підошвами опинилися землі наймогутнішого на той час Перського царства, яке володарювало на територіях сучасних держав — Іраку, Ірану, частини Туреччини, Сирії, Афганістану, Пакистану, Йорданії, Ізраїлю, Єгипту…
Докотилась та незупинна македонська навала і до західних околиць Індійського царства.
І тут у битві з вельми войовничим царем Пором видатний Македонець, явно переважаючи останнього в живій силі, також здобув чергові лаври переможця. Проте ті лаври виявились у біографії полководця всіх часів і народів останніми! Причина тому вельми неочікувана й передусім — для самого Олександра!!!
Завжди безвідмовна та слухняна до будь-яких команд армія відмовилась підкорятися верховному правителю. Перше, що почув тоді Олександр від простих воїнів, так це аргумент, на який неможливо одразу знайти відповідь: «Що забули ми в цій далекій, про яку ніхто ніколи не чув і не знав, землі?!.» — І, головне: «В ім’я чого нам класти тут голови?!. У нас є своя батьківщина!».
Македонський намагався приборкати заколот силою, навіть послав до заколотників свого вірного слугу Шойгу… ой, даруйте!.. начальника кінноти Кратера, аби той силою приборкав непокірних піхотинців… Але сталося неймовірне, навіть Шойгу… ой, знову вибачаюсь!.. навіть вірний Кратер нічого не міг вдіяти, бо кіннота геть відмовилась чинити розправу над побратимами і погрожувала сама стати на бік непокірних…
Тоді навіжений від злоби Олександр кинувся по допомогу до гіпаспістів — ну це щось на зразок колишнього СМЕРШу або куди сучаснішого — ФСБ (примітка моя. — Й. Ш.). Але Ніколя Патрушєв… ой, хай Бог простить!.. Та навіть командувач цим елітним підрозділом Ніканор, син Парменіона, не міг зарадити повелителеві… Оскільки дивізія навіть добірних воїнів не могла мірятися силою з цілою армією.
Однак на цьому біди Олександра не скінчилися. Довгою і виснажливою дорогою в рідну Македонією чиясь зрадлива вірнопідданська рука таки підмішала у царський келих з вином отруту. І стрихнін добряче, як пишуть джерела, вимучив перед смертю жертву.
Та найбільшого, мабуть, приниження тридцятитрьохрічне тіло безстрашного полководця зазнало, коли чи не тиждень безгоспно провалялося в якомусь брудному дувалі, за стінами якого в цей час найближчі соратники та любі дружбани активно «самітували», по-хижацьки ділячи владу і право котрогось одного з них на довічний престол…
Ось так ганебно упокоїлась мирська слава царя-агресора. Задуматись, звичайно, є над чим!..
Але чи схочуть напружувати зайвий раз свої тактико-стратегічні мозки сучасні цісарі й цісаревичі, що заховали совість за червоними мурами Кремля?
Впевнений, якби був живим мій гострий на язик прадід, він безумовно докинув би до цієї мілітарної історії чи не ось такі свої п’ять копійок: «Мене з військової служби списали за ідіотизм… Однак більшого ідіотизму, аніж війна, та ще й з найближчим до тебе народом-сусідом, людство за тисячолітню історію, певно, ніколи не знало і вже й не знатиме…
Тож думайте, Вовочко, думайте!.. Непогамовний ви наш Олександр-Іскандер від Московії!.. Бо армія, чиє пряме покликання — стояти на захисті власної держави, а не ходити десь з мішком злодія по чужих кутках, може зробити це, того й гляди, значно швидше і раніше за вас!..»
Секундомір увімкнуто!
Спеціально для АІ —
Йозеф Швейк-правнук, також бравий вояк і вірний побратим рядового Чонкіна
