Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Якщо в тебе козацька кров, вона заграє, коли нападуть на твою державу. І ким би не був у мирному житті, ти підеш на захист країни, і рука до шаблі потягнеться.
Трактування феномену козаччини як суто історичного явища в суспільній свідомості набуло нового змісту із початком війни. Завдяки відродженню національної ідентичності українців інформаційна експансія російських пропагандистських ресурсів зазнала невдачі. Словосполучення «козацький дух» семантично об’єднало в собі головні чесноти українського характеру. І в тому, що носії козацького духу живуть і воюють нині, — переконуєшся в розмові із 58-річним «Батьком Сірком», воїном УДА і десантником Ігорем Ловариком.
Агресію Росії Ігор Володимирович сприйняв як особистий виклик. І хоч у дитинстві захоплювався історичною літературою, зізнається — націоналістом себе не вважав. Здається парадоксальним, але ключову роль у ставленні до оборони країни відіграла радянська парадигма мислення.
— З дитинства нас учили, що свою землю необхідно захищати. Мені ставлять у провину, що дав присягу двічі. Я присягав на вірність радянському народові, але його частиною був мій — український.
На запитання про мотивацію іти на фронт додає:
— Мені стало соромно за себе і своє покоління, адже країну пішла захищати переважно молодь.
«Сірко» вважає, що не можна відпускати в район бойових дій чоловіків та жінок, у яких ще не народилися діти. Адже в такому разі переривається зв’язок поколінь, і смерть одного воїна унеможливлює життя майбутніх нащадків цілого роду.
Волонтерством майбутній доброволець, а до війни — начальник комерційного відділу підприємства «Євро Нафта», почав займатися ще у 2009-му — допомагав рідному Перещепинському сиротинцю, що на Січеславщині. Привозив гостинці на свято Миколая дітям і відвідував першу вчительку Раїсу Петрівну, яка прищепила любов до України. З початком Революції Гідності відправляв речі на Майдан. У 2014 році записався до Самооборони Дніпра, чергував на блокпостах, потім вступив до 14-го батальйону «Правого сектору», де охороняв громадський порядок. Перша ротація припала на квітень 2016-го вже у складі Української добровольчої армії.
— Це була Авдіївка, позиція «Фокстрот». Заїжджаєш — окопи по коліно, гілочками прикриті. Вода наливається у протягнуту над головою плівку, яка лопається. Ночі холодні, чекаємо ранку, щоб перевдягнутися в сухе. Росіяни стріляють розривними кулями. Біноклів, приладів нічного бачення немає. Прислуховуєшся до кожного шурхоту. Вже пізніше волонтери підвезли необхідні пристрої, тож ми були на цьому відтинку, наче в «секреті», доповідали про пересування важкої техніки і контролювали розв’язку.
Про враження «Сірко» каже прямо:
— Спочатку відчував шок від усього. Страх прийшов пізніше. Сепари випустили близько 300 снарядів по промзоні. Били з мінометів та САУ. Дивлюся у бійницю, попереду наближаються спалахи. Згадую всі молитви, що колись знав. Одна міна лягла дуже близько, сильно контузило. Але нас вчасно евакуювали.
Після цього, зазначає фронтовик, страх почав зникати. Підкреслює — ротації потрібні, аби боєць не втрачав пильності в умовах постійної небезпеки.
— Син не підтримав мого вчинку. Мовив: «Я ж працював будівельником на Донбасі, а ви все поїхали розламали». Я його мало не пристрелив. Відповів: «Якщо ти такий сепар — іди в окопи, я тебе хоч поважатиму як ворога. А якщо диванний — зникни». Живе десь в області, не спілкуюся з ним. Всі мої сини — там, війні. Вони мене Батьком називали. Я бурчу, змушую посуд прибрати, випрати, покупатися, голову не висовувати, їсти готую. Проте лише побутовим облаштуванням займатися не погоджувався — бойові чергування не пропускав…
Як справжнього шляхетного лицаря, Ігоря Володимировича прикрашає скромність.
— Ми знали при виїзді, що для когось це дорога в один кінець. І жалітися на те, що нам чимось винні, не станемо. Ми не герої, адже виконували конституційний обов’язок і захищали Батьківщину й родину.
Наприкінці першої ротації восени 2016-го добровольці передали свої позиції Андрієві Кизилу із 72-ї бригади.
— На другу ротацію зайшли за кілька днів після його загибелі. Я був вже після вишколу, у складі штурмової роти «Чорні поплавки». Приїхало нас всього осіб 30. Тоді надійшла інформація, що противник сконцентрував танкове угруповання на Авдіївському напрямку. Аби дезінформувати ворога, показово розбивалися по групах у місцевих шинках та привселюдно перегукувалися: «Скільки вас приїхало? — Нас 200. — А нас 500»! В результаті росіяни відзвітували по рації, що прибуло 2 тисячі «карателів», і в наступ так і не пішли.
За словами «Сірка», найстрашніше — підвести побратимів. Тому добровольці постійно відточували навички і вчилися у воїнів 72-ї бригади стріляти із СПГ і АГС по навісному. Ці вміння знадобилися пізніше — на службі у 25-й окремій повітрянодесантній бригаді.
— У липні 2018 року повернувся з Авдіївки, а вже за місяць робив перші стрибки.
Усього здійснив їх 3, — не без гордості ділиться воїн, — і на службі старався не відставати від молодих солдатів, адже на своєму прикладі прагнув довести: добровольці — міць. І заради цієї мети витримував найдовші марш-кидки й найтяжчі вишколи.
На фронті демонстрував вправність у стрільбі з гранатомета, допомагав удосконалюватися побратимам. Проте, під час відпустки навесні 2020-го потрапив на операційний стіл через інфаркт, після чого демобілізувався й отримав інвалідність.
Нині «Батько Сірко» не уявляє себе без активної діяльності. Водночас із реабілітаційними процедурами допомагає добровольцям з оформленням нагород, надсилає бійцям тактичні рюкзаки з ліками, відправляє гуманітарку від школярів на фронт.
— Була ситуація, коли снайпер розбив нашим десантникам бінокль. Я пишу, що потрібна сума на новий прилад спостереження. Зібрали — відправили. Хто хоче — надсилає гроші на картку, я передаю кошти старшині. Хочу бути корисним і роблю це від душі як патріот України.
На запитання, як маємо закінчувати війну, відповідає категорично — військовим шляхом. Час розмов давно минув, наголошує ветеран, і цитує Василя Кука: «Переговори з ворогом мають тривати не довше автоматної черги».
— Які домовленості, якщо в нас кілька тисяч смертей і кількадесят тисяч скалічених? Скільки крові і горя Росія принесла нам тільки за цю війну! Не кажучи вже про минуле!
Як захисник Ігор радить нації бути консолідованою.
— Людям слід об’єднуватися довкола загальнолюдських цінностей, не ставлячи на чільне місце в житті матеріальні блага. А молоді хочу сказати: поважай себе як людина, за тим буде повага до ближнього і до своєї землі.
Щодо планів на майбутнє стверджує:
— Я не сказав, що залишився в мирному житті. Нехай мене списали з 25-ки, але добровольця ніхто не скасовував. Поправлю здоров’я — і знайду, куди поїхати. Козак не може вмирати на лежаку — він повинен смерть зустрічати в полі, з шаблюкою, на коні. Шабля — це жінка. А поле — воля!
Противник не полишає спроб атакувати наші позиції на Бахмутському напрямку в районі Часового Яру, однак суттєвих успіхів не має.
Для удару по Миколаївці Донецької області, росіяни застосували чотири керовані авіаснаряди УМПБ Д-30СН.
Прем’єр Денис Шмигаль звернувся до Польщі, аби вільний пропуск через кордон був не лише для боєприпасів і гуманітарної допомоги, але й пального.
Головнокомандувач Збройних Сил України генерал-полковник Олександр Сирський провів телефонну розмову із головою Об’єднаного комітету начальників штабів США генералом Чарльзом Брауном.
Російський танк, що їхав в наступ, був підбитий з Javelin і продовжив свій шлях з полум’ям зі всіх отворів.
Після чергової російської атаки на Дніпропетровську область на полі у Криворізькому районі була виявлена бойова частина керованої авіаційної ракети Х-59..
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…