Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Лютий 2015 року. Взводний опорний пункт, що неподалік Санжарівки на північ від Дебальцевого, з назвою «Валєра». Так само, як 1918 року під Крутами, так і у 2015 році під Дебальцевим ― озвірілих від смаку крові та вбивств росіян зупинили молоді люди з тризубами на шевронах. Більшість із цих юнаків лише за кілька місяців до бою були студентами, науковцями та спеціалістами з різних галузей. На щастя, командували ними вже досвідчені в боях українські командири.
Після кількаденного безперервного штурму «Валєри» росіянам таки вдалось послабити наших воїнів. Проте гірські піхотинці зі 128-ї бригади, які на той час стримували власними силами всю лють російської навали, не здавались. У них закінчувались набої, поранені потребували медикаментів, техніка ― пального. Однак закарпатці мужньо тримали ключовий форпост, і раз у раз ворожі хвилі атак відкочувались назад, залишаючи на полі бою тіла адептів «фейкової Новоросії».
Після кожної невдалої атаки починався шалений обстріл наших позицій з важкої артилерії та систем залпового вогню. І як тільки закінчувалася стрільба, нове юрбище бандитів кидалося в атаку на українські позиції. За словами наших хлопців, які вночі намагались зняти з трупів російських посіпак боєприпаси й зброю, загалом це були особи не слов’янських національностей. На них не було ані бронежилетів, ані касок. Із озброєння, як правило, вони мали автомат і два «ріжка» набоїв. Зрідка в когось траплялися документи РФ. Прикметно, що їх об’єднувала одна ознака ― від усіх трупів тхнуло алкоголем. І такі бої тривали кілька днів.
Із маршу ‒ в бій
Саме тоді, у критичний момент, командування ухвалило рішення застосувати мобільний резерв, до якого входив підрозділ львівських десантників. Очолив цей колектив відчайдухів тепер уже полковник Дмитро Братішко. Коли ми зустрілись із ним у лютому 2015 року, він говорив на камеру лише в балаклаві – надто високу ціну російські загарбники призначили за голову цього українського офіцера після бою на «Валєрі». До того ж підлі окупанти розшукували не лише офіцера, але й його рідних, батьків і дітей. Настільки була сильна жага помсти ординців за нанесену поразку.
– Коли наші вороги почали наступ на Дебальцеве, ми отримали наказ від керівника сектора висунутись на підсилення взводного опорного пункту, який мав назву «Валєра», – розповів він. – Прийшовши туди, побачили, що підрозділи 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади ведуть важкий, проте успішний бій. Перед їхніми позиціями вже горіли три танки противника. До того ж третій закарпатці підбили вже гранатами. Можна сказати, із маршу ми вступили в бій і підсилили наших братів по зброї. Закрили певні пробіли, зробили заслін і головне – не дали ворогу піти вглиб нашої території.
Той, хто служив, зрозуміє слова офіцера про закиданий гранатами танк. Це лише в радянських пропагандистських фільмах німецькі «тигри» спалахували від першої гранати, що рукою закинув «красний комісар». А насправді танк, тим більше сучасний, – це потужна машина зі складною системою захисту, знищити яку можна лише протитанковими системами. Але тоді в наших солдат просто не лишалось вибору. Росіяни прорвались на позиції і по-звірячому почали «утюжити окопи» та намагалися засипати бліндаж, де якраз знаходилися наші поранені. От саме в такій ситуації гірські піхотинці й знищили ворога власними гранатами.
«Упродовж тижня ми тримали оборону»
– Час від часу ми просто ходили й повзали нижче землі, – поділився спогадами учасник того бою з позивним «Адвокат». – Було важко. Було гаряче. Але ми вистояли. Більш того, ми успішно нищили ворога, що прийшов до нас.
Підтримав товариша й інший воїн із позивним «Шустрий»:
― Час від часу було страшно, але це ми розуміли вже потім, ― розповів він. ― Нас рятувала підтримка один одного, грамотне командування.
Зазвичай, під час артилерійських обстрілів наших позицій, ворожі колони намагалися прорватися повз взводні опорні пункти, однак всі спроби ворога було зупинено грамотно ефективним вогнем наших підрозділів.
― Упродовж тижня ми тримали оборону, ― продовжив командир. ― І за весь цей час жоден ворожий солдат чи бойова машина не пройшли через наші позиції.
Наші військові знищили цілу танкову роту ворога
Дуже добре зарекомендували себе всі українські воїни ― і кулеметники, і гранатометники, і прості стрільці. Спільними зусиллями львівські десантники та закарпатці перетворили на купу броньованого брухту кілька десятків російських броньованих машин «тигр», також із російської колісної техніки догорати в кюветах залишилося багато різноманітних «КАМазів», «Уралів» тощо. А на завершення, за підсумками бою виявилося, що українці знищили не багато не мало ― цілу танкову роту ворога. Це засвідчили документи з останнього 12-го ворожого танка, який спалили наші хлопці. Після такого розгрому російські найманці повністю припинили танкові атаки наших позицій.
― Внаслідок цього бою, ми не дозволили ворогові здійснити його задум щодо швидкого прориву позицій, ― підсумував командир. ― Ми не лише відбили всі атаки противника ― ми втримали позиції. А коли був наказ на відхід, то відійшли зі всією технікою та особовим складом. Більш того, ми забрали з собою навіть ушкоджену російську техніку. Отже, такого омріяного нашими ворогами панічного відступу вони не отримали.
Сьогодні, аналізуючи подробиці тих боїв, ми зобов’язані не допустити однієї важливої речі ― спотворення історичних фактів. Українське суспільство повинно знати всю правду про героїчні сторінки подій лютого 2015 року. Тому ні Крути, ні ВОП «Валєра» не повинні повторитись. Адже ми тепер точно знаємо, хто наш ворог і звідки чекати підступного і зрадницького удару.
