Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Успішний адвокат із Закарпаття Олег Височан був одним з перших, хто став на захист України, коли на поріг нашого дому прийшов ворог. Улітку 2014 року чоловік залишив рідну домівку, молоду дружину й поповнив лави одного з батальйонів окремої гірсько-штурмової бригади. Через кілька місяців навчання на полігоні їхній підрозділ уже був на зруйнованій війною Луганщині.
Перших утрат підрозділ Олега зазнав 9 вересня 2014 року під Станицею Луганською.
— Ми стояли за кілька кілометрів від українсько-російського кордону. Поблизу наших позицій на висоті була російська артилерія, яка вела по нас вогонь. Тоді ми втратили побратима, інший був поранений. Саме в той день прийшло розуміння, що це справжня війна, а на війні стріляєш не тільки ти, а й по тобі, — згадує Олег.
«Після поранення командира прийняв командування опорником»
Незабаром механізований батальйон, де проходив службу Височан, перекинули на Дебальцевський виступ. Взводу Олега було визначено обороняти позиції на околиці населеного пункту Чорнухине.
— Цей опорний пункт був практично в полі, на перехресті доріг, які поєднували населені пункти Центральний та Городище, неподалік від невеличкої лісосмуги. Земля Донбасу така, що лопатами вручну її не покопаєш, а використати техніку не дозволяли постійні ворожі обстріли, тому укріплювалися мішками з піском та іншими підручними засобами, — пригадує Олег.
Через місяць оборони опорника важкого поранення зазнав командир взводу. Згодом його евакуювали. Олег у званні сержанта був вимушений взяти командування ВОПом на себе. Так пройшов ще місяць. За цей час наші хлопці добре вивчили «розпорядок дня» ворога — коли й з чого ведуть вогонь російські кадрові військові, які прибували на Донбас «у відпустку». Наприкінці осені на ВОПі відбулася ротація.
Російський снайпер виявився жінкою
— Уже знаючи особливості місцевості й ворога, я попросив командування дочекатися густого туману. Через те, що дні були вже досить морозні, приходилося по кілька разів на добу прогрівати нашу техніку. Саме в тумані під шум двигунів, що працювали, прибули хлопці, які нас замінили, — пригадує Височан.
Уже коли більшість воїнів з підрозділу Олега покинули позиції, а туман розвіявся, почався наступ ворога з використанням «глушників» зв’язку й за підтримки снайперів, через роботу яких дати гідну відсіч українські військові не могли. Якимось дивом удалося «зняти» одного, який виявився… снайперкою.
Тиша в радіоефірі стала тривожним знаком для побратимів Височана, які вже покинули позиції. Щось їм підказувало: потрібна їхня допомога, й вони повернулися на опорник. І дуже вчасно, сил тримати оборону вже бракувало. Тоді нам удалося зірвати плани ворога…
За деякий час підрозділ нашого героя вже облаштовував оборону на підступах до Дебальцевого, біля шахти «Ольховатська», за 8 км на південь від міста.
Під час тих боїв військові механізованого батальйону, де служив Височан, отримали ґрунтовні докази того, що проти української армії воювали не сепаратисти, а російські регулярні війська.
— Ми намагалися оглянути кожного вбитого ворога. Багато хто мав із собою документи — посвідчення офіцерів і контрактників РФ. Потім передавали їх контррозвідці, — пригадує Олег.
Наступи росіян відбувалися точно як у підручнику із загальної тактики
Обстановка ускладнювалася. Вже з 26 січня по 2 лютого бої тривали дедалі частіше — російська артилерія обстрілювала наші позиції і вдень, і вночі. Олег розповідає, що наступи росіян відбувалися точно як у підручнику із загальної тактики. Там, де були бої: в Санжарівці, Кам’янці, Нікішиному, Рідкодубах, Ольховатці, Новоорлівці — спочатку працювала артилерія, а за нею йшла піхота.
А 9 лютого проросійські бойовики взяли під контроль Логвинове й перекрили дорогу на Бахмут. Українські підрозділи кілька разів намагалися прорвати оточення, але спроби були невдалими. Далі противник укріпився в містечку й зайняв там висоти. З 13 по 16 лютого всі українські блокпости були залишені або для підсилення базового табору бригади на околиці Дебальцевого, або для відходу. Механізований батальйон, де служив Височан, виходив з Ольховатки вже коли селище було майже оточено бойовиками.
Їхали просто на удачу
— 16 лютого стало зрозуміло, що час пішов на дні, адже виник дефіцит боєприпасів і пального. У результаті багато техніки залишилося, тому що не було можливості її заправити. А такий варіант, як буксирування, був рівноцінний тому, щоб похоронити обидві машини разом з екіпажами.
Відхід розпочали у ніч з 17 на 18 лютого опівночі. Механізований батальйон виходив останнім, отримавши завдання прикривати прорив. Найскладнішою ділянкою стали поля перед Миронівським. Відкрита місцевість надавала перевагу ворогу, який тільки посилив вогонь. Уже в цьому населеному пункті стояв Виноградівський гірсько-піхотний батальйон бригади, який прикривав військових, але втрати були великі, бо їхали незахищеною ділянкою просто на удачу…
— Я з побратимами виїжджав на джипі, який виручав нас всю ротацію. І того разу не підвів. По дорозі підбирали поранених — не можу навіть сказати скількох. Усе відбувалося так: машина зупиняється, всі відстрілюються й один хтось завантажує поранених. Кожна зупинка транспорту мала високу ймовірність того, що поранених стане більше. Було багато знищеної техніки та «двохсотих». Усіх поранених ми розподіляли по різних машинах, а тіла побратимів, на жаль, доводилося залишати, адже в передусім потрібно було рятувати живих. Для «двохсотих» просто не було місця…
Під обстрілами артилерії, мінометів, снайперським вогнем спустошені, але не зламані, вийшли в район Бахмута вже на світанку…
Олег і досі питає себе: як йому вдалося вижити в цій «м’ясорубці». Колишній військовий висловлює власну думку: Бог та його Янгол-охоронець почули молитви дружини, яка навіть не здогадувалася про те, через що пройшов її коханий. Адже, починаючи нашу з ним розмову, Височан перевірив, щоб жінка не чула розповіді…
