Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Зима 2017 року. Загострення обстановки спостерігається вздовж усієї лінії зіткнення. Провокаційні обстріли російсько-окупаційних військ подекуди переростають у наступальні операції.
Для Авдіївки ця зима виявилася особливо гарячою: у ході численних спроб прорвати оборону українських військових ворог, не шкодуючи боєприпасів, поливав вогнем не лише їхні позиції, а й розташоване позаду них місто з мирними мешканцями.
«На бойових фронтах було гаряче, на погодних — холодно»
— На бойових фронтах було гаряче, на погодних — холодно, — розповів старший солдат Павло Качур, який у ті дні тримав оборону поблизу шахти «Бутівка». – Утім, морозів ми не помічали, бо завжди потрібно було бігати. Така вже доля військового зв’язківця — завжди бути в русі.
Павло родом з Дніпропетровщини. Відслуживши за мобілізацією у третій хвилі, підписав контракт і продовжив службу в радіотехнічному підрозділі Повітряних Сил, а вже звідти був відряджений до окремої механізованої бригади.
— Зв’язківців на той час не вистачало. Потрібно було допомогти нашим побратимам, тож я та кілька моїх товаришів написали рапорти — і вже за кілька днів ми були у Білій Церкві, де дислокується бригада. А ще за кілька тижнів, після бойового злагодження на «Ширлані», прибули на передову, — пригадав Павло.
Професію зв’язківця він здобув ще 2000 року на строковій службі в полтавській «учебці». А у 2016 році, підписавши контракт, пройшов її вдруге.
— Як порівняти з першим навчанням, різниця була помітна відразу. В ліпший бік, звісно, — розповів військовий. — Це було видно й по ставленні до нас, і по харчуванню, і по техніці, яку довелося вчити. Замість застарілого, ще радянського парку, ми вивчали станції «Мотороли», «Харріси», новітні засоби супутникового зв’язку. В усьому нас вчили бути з технікою на «ти».
Після прибуття на передову зв’язківців розподілили по підрозділах. Павлові випало бути на КСП батальйону.
— Хтось з нас чергував у штабі — приймав дзвінки й відправляв телеграми, інші розбивалися на пари та проходили лінії зв’язку. Ремонтували, робили профілактику. Під обстрілами лінії часто рвалися, іноді від низької температури замерзали трубки, тому роботи в нас завжди вистачало — і вдень, і вночі, — поділився спогадами військовий зв’язківець.
Протягом першого місяця 2017 року українські воїни не лише успішно відбивали всі спроби ворога штурмувати їхні позиції, а й змусили його відступити на кількасот метрів від «Промки» й «Бутівки».
Знайшов обрив, почав ремонтувати лінію, раптом мінометний обстріл…
31 січня російсько-окупаційні війська продовжили масовані обстріли українських захисників, застосовуючи міномети, великокаліберну артилерію та БМ-21 «Град».
— У той день о 17:30 зник зв’язок з однією з позицій поблизу «Бутівки», — розповідає Павло.
— Я взяв перевірний «тапік», інструменти, провід і пішов шукати обрив. Знайшовши, почав ремонтувати. В цей момент почався обстріл з 82-мм міномета. Міни падали саме у той квадрат, де я перебував.
Заховавшись в окоп, Павло продовжив лагодити провід. Міни розривалися дедалі ближче, аж ось одна з них розірвалася за кілька метрів від зв’язківця.
— Левова частка осколків полетіла вправо й уперед, але дісталося й мені — осколком перебило ліву руку та кілька осколків пошкодило м’які тканини правої. Я зміг натиснути тангенту радіостанції та сказав хлопцям, що я «трьохсотий», — розповів військовий.
Товариші дісталися до нього майже відразу, хоча Павло кричав їм перечекати обстріл. Витягши пораненого з-під вогню, вони надали йому першу допомогу й відправили до лікарні. Вже пізніше чоловік дізнався, щойно хлопці відійшли з ним у безпечне місце, в той самий окоп, котрий був його прихистком, впала ворожа міна.
«Ліву руку лікарі збирали буквально по частинах»
Далі були довгі місяці лікування та реабілітації. В Одеському військовому шпиталі, куди потрапив Павло, його ліву руку лікарі збирали її буквально по частинах: зшивали, ставили пластину, накладали гіпс. І таки повернули його до строю.
— На службу я повернувся через три місяці. Лікарі попрацювали гарно — рука працює, я вже можу і стріляти, і копати, і щось важке носити. Дуже вдячний їм за це, — усміхається Павло.
Через кілька днів після поранення указом Президента України солдат Качур Павло Іванович був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Високу нагороду воїн отримав, повернувшись на Дніпропетровщину до своєї частини, де він служить і сьогодні.
— У мене вже четвертий контракт, — розповів військовий. — Планую подовжити його й наступного року. Нині навчаюся в цивільному виші на факультеті електроніки й комунікацій. Хочу здобути вищу освіту, пройти курси та продовжити службу вже офіцером.
