Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Двісті сорок два… Ця цифра стала символічною для України – стільки днів Українська армія тримала оборону Донецького міжнародного аеропорту. Постійні штурми ворога, снайпери та робота важкої артилерії по залишках будівель, де були позиції українських захисників – вони витримали, не витримав бетон… А противник через їхню незламність назвав їх «кіборгами».
ДАП став символом мужності, братерства та стійкості українського народу. А символом оборони ДАПу стала диспетчерська вежа – саме їй, за словами «кіборга» В’ячеслава Савули, який поділився з нами своїми спогадами, найбільше діставалося від ворога.
Військовослужбовець окремої десантно-штурмової бригади В’ячеслав Савула з позивним «Дєд» брав участь в обороні Донецького аеропорту одним з останніх, перебуваючи саме на цій вежі. Його ротація тривала понад два тижні, до 6 січня 2015 року. Він та його побратими стали передостанніми, хто тримав оборону ДАПу…
У той період, коли В’ячеслав перебував на ротації, стояли сильні морози – вдень до мінус 27°, вночі температура повітря опускалася до −30°. Щодня вежу штурмували бойовики– «напряму» стріляли з усього, що в них тільки було, по 6–7 годин поспіль. Не жаліли ані техніки, ані людей.
– Ми навіть знали дні, коли їм зарплату давали. Як правило, напередодні завжди у бій ішла ворожа піхота. Люди йшли на нас, як у радянських фільмах про війну, – навпростець. Чи то вони п’яні були, чи наркотиками запаморочені… Вони гинули, а їхні гроші хтось собі в кишеню клав. Після таких боїв ми оголошували «годину тиші», для того, щоб бойовики позбиралитіла загиблих, аби нам не смерділо, – пригадує «кіборг».
Через постійні атаки ворога українські військові ані поїсти толком не могли, ані відпочити. Спали по черзі, сидячи у бетонній шахті ліфта,– буквально по пару годин, зігріваючись у спальних мішках.
Води, на відміну від тих, хто перебував на той момент у головному терміналі, було достатньо – через бої бутилі з рідиною не встигли туди передати, залишивши у вежі. Але через морози вона була вся змерзла – потрохи топили на вогні й пили. Їли уривками, але воно й «не лізло» – по-перше, сухпаї також були льодяні, по-друге, часу на приймання їжі особливо не мали.
Але, незважаючи на всі труднощі, настрій у хлопців завжди був піднесений – усі вони жили думкою покласти якомога більше ворогів… Адже знали, за їхніми спинами – дружини, діти, батьки та Україна, на їхньому боці Бог і правда. І неодноразово знаходили цьому підтвердження…
–Запам’ятався один бій. Тривав черговий нічний штурм. Тоді не по-дитячому нас притисли. Ворог максимально близько підійшов до наших позицій. Навколо летіли трасернікулі, як ми їх називали, «червоні мухи», вибухали снаряди. Ми всі були на своїх місцях та вели вогонь. В один момент я перезаряджаю зброю і чую крізь цей пекельний шум чиєсь буркотіння. Обертаюся – наш капелан з позивним «Назарей» у повний зріст ходить по периметру приміщення і співає псалми. Я, звісно, злякався за нього, намагався за руку пригнути донизу… А він, як запрограмований,– був не з нами в той момент. І що, дійсно, дивно – жодна куля, жодна! – у цьому пеклі не торкнулася нашого священника. Тоді прийшло розуміння – навіть не віра, бо на війні вірує навіть атеїст – а саме розуміння, що Бог є, і правда на нашому боці…
Всю ротацію капелан був разом із військовими. У час затишшя вели бесіди про Бога та релігію взагалі. Саме через «Назарея» отримали відповіді на найгарячіші запитання – чи по-християнськи вбивати людей, якщо вони вороги, чи можна йти війною на чужу землю і як це вписується в біблейські норми…
Військові були вже далеко не молоді хлопці, й, маючи неабиякий життєвий досвід, виказували свої думки. Тому часто такі короткі розмови переростали в запеклі суперечки… У результаті – «Назарей» врешті-решт взяв до рук зброю.
Так, одного разу В’ячеслав запропонував капелану навчити його поводитися зі зброєю – «про всяк випадок».
– Переконав, що надягнувши форму, він став захисником України, отже, і зброю може застосовувати за праве діло. Ми перебували в таких умовах, що зайві руки завжди потрібні. Весь час були на волосині від смерті. І в разі чиєїсь загибелі, його місце повинен був хтось зайняти… Одного разу, під час чергового штурму, я працював на двох бійницях – зі стрілецької зброї та АГС. Відлучився від автомата на кілька хвилин, повертаюся, а моє місце вже зайняте –«Назарей» працює, аж гай шумить!
Так, 6 січня, у Святвечір вирішили помолитися, заспівати колядки.
– Ми ж усе життя, з самого дитинства, водили вертепи. Я із Закарпаття, хлопці зі Львівщини. Ці традиції живуть у нас віками. От і вирішили не відходити від них, пощедрувати і поколядувати. Адже Коляда означає, що нас Бог охороняє,що ми всі повернемося живі. Так і вийшло – усі, хто зі мною був тоді на вежі, – повернулися живими.
