Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Над фільмом «Цей дощ ніколи не скінчиться» Аліна Горлова працювала чотири роки. Прем’єра в Україні запланована на 2021 рік. Кореспондентка АрміяInform поспілкувалася з режисеркою про створення кінострічки.
У листопаді 2020 року документальна стрічка української режисерки Аліни Горлової перемогла в конкурсі дебютів First Appearance («Перша поява») на головному європейському фестивалі документального кіно IDFA в Амстердамі. Її також визнали найкращим повнометражним фільмом на італійському фестивалі Festival dei Popoli у Флоренції.
Документальний фільм «Цей дощ ніколи не скінчиться» створено у співпраці чотирьох країн: України, Латвії, Німеччини й Катару. Це потужна візуальна розповідь «війна — мир» про біженців із Сирії, які живуть в Україні. Втікаючи від однієї війни, вони потрапили туди, де почалася інша. Головний персонаж — Андрій, син українки й сирійського курда, стає волонтером Червоного Хреста у районі бойових дій на Донбасі. Після смерті батька Андрій вирішує поховати його тіло в Сирії.
Стрічка поділена на частини: про роботу Андрія у Червоному Хресті на лінії розмежування, відвідини родичів у Німеччині й Іраку, спроби поховати померлого батька на батьківщині.
— Стрічка є спільним продуктом кількох країн: України, Латвії, Німеччини, Катару. Як її створювали?
— Фільм є копродукцією чотирьох країн. Першими, хто нас підтримав, була наша держава — Українське державне агентство з питань кіно. Воно виділило велику суму грошей, однак її не вистачало, щоб зняти такий фільм. Тоді долучилася Латвія — Латвійський фонд надав фінансування. Потім німецький копродюсер Патрік Хамм надав власні кошти на створення цього фільму. Як копродюсер фільму приєднався катарський фонд — Doha Film Institute. Також IDFA Bertha Fund надав нам два гранти.
Узагалі ми вирішили зробити копродукцію не лише через нестачу фінансів, а й для того, щоб контекст фільму був ширшим. І, на мою думку, це дуже важливо, коли ти думаєш не в межах однієї країни, а в масштабі світу.
Це дуже класно, коли участь у створенні фільму беруть люди з інших країн, із різним світосприйняттям. Це поглиблює фільм, робить його міжнародним.
Ми хотіли створити фільм міжнародний, що, власне, в нас і вийшло.
Життя поміж двох воєн
— Хто головний персонаж вашого фільму?
— Головний персонаж фільму — Андрій Сулейман. Його мати українка з Донбасу, а тато — сирійський курд. Саме це поєднання нас дуже зацікавило. А також історія великої родини, що через війну в Сирії змушена була виїхати з країни, розкидана через різні обставини по всьому світу. Частина поїхала в іракський Курдистан, де вони нині живуть у таборах для біженців. Частина дуже довго добиралася до Німеччини. А частина родини Андрія приїхала на батьківщину його матері, на Донбас. Тобто туди, де була можливість кудись сховатися від війни, десь жити, де було житло. І так сталося, що майже через рік почалися бойові дії на Сході України.
Коли я дізналася про його історію, то зрозуміла, що це унікальний персонаж, до того ж він працює у Червоному Хресті на Сході України, у місті Лисичанську.
— Де саме фільмували епізоди стрічки?
— Ми знімали на Донбасі, поблизу «сірої зони», на лінії розмежування, в іракському Курдистані, в Сирії, в Німеччині. Місць було дуже багато — як в Україні, так і в Курдистані, й у Німеччині теж.
Тобто географія зйомок широка.
Найважче — отримати дозвіл на зйомку
— Які складнощі виникали в процесі роботи? З чим доводилося мати справу?
— Їх було дуже багато. Передусім те, що зйомки тривали чотири роки. Це дуже складно фінансово. Насправді цей фільм коштує набагато більше, якщо порівняти з тим, скільки він мав би коштувати. Грошей постійно бракувало, ми весь час залежали від фондів…
Потім те, що фільм виходив дуже авторським, а від нас чекали, що це буде ближча до телевізійної історія. Проте стрічка виходила не така. Вона була чорно-біла, авторська, креативна. Інколи було дуже важко обстоювати своє бачення, але я дуже радію, що в нас усе вийшло. І фільм такий, яким мав бути.
І найскладніше — це доступи й отримання дозволів знімати в тих місцях. Дуже часто ми не могли дістатися якихось об’єктів. Потрібно було постійно домовлятися й чекати. Приміром, до Станиці Луганської ми їздили чотири рази, щоб зафільмувати, як будують новий міст через річку Сіверський Донець. І тільки вчетверте нам удалося його зняти. Для мене дуже важливим було показати, як зводять цей міст, оскільки тема стрічки — війна та мир, коли щось руйнується й відновлюється. Ми готуємо зброю й водночас відправляємо гуманітарні місії. І такий цикл постійно.
Показати це було для нас вкрай важливим. Тож епізод з мостом був надзвичайно значущим.
Я дуже вдячна працівникам пресцентру операції Об’єднаних сил, які нам допомогли під час зйомок на Донбасі.
Крім головного персонажа, у фільмі знімалися реальні люди. І нашим завданням було зафільмувати їхні історії.
«У стрічці знімалися реальні люди. І завданням знімальної групи було зафільмувати їхні історії».
— Чи всі погоджувалися на зйомки? Адже людині знову потрібно пережити ті події, відчути ті емоції, які її охоплювали у той час?
— Родина Андрія Сулеймана відразу поставилася до зйомок дуже позитивно. Вони, звичайно, не очікували, що це триватиме чотири роки. Але ми провели їх разом, і вони розуміли, що ми робимо щось важливе. Вони були «за», щоб історію їхньої родини розповіли іншим, але ніхто не очікував того, що батько Андрія помре тут, в Україні. І це насправді була фінальна сцена, яку ми знімали. І як вирішила родина, поховали його в Сирії.
Це була друга експедиція в Сирію, через Ірак. І ми зняли те, як його поховали на батьківщині.
— Чи їздили ви на фестиваль документального кіно IDFA в Амстердам?
— Ні, не їздила. Через карантин. До останнього моменту думали, що поїдемо, але це було до того складно, що відмовилися від задуму. До того ж у мене напередодні померла бабуся. Отже, не склалося.
— Чи могли ви спостерігати, як відбувалася прем’єра? Як реагували глядачі?
— Так, перший показ стрічки відбувся в кінотеатрі, потім онлайн. Організатори фестивалю налагодили відеозв’язок так, що я могла бачити, що відбувається у залі, бачити обличчя людей.
Протягом усього фільму глядачі були замислені, під кінець, коли вже ввімкнули світло, вони були стурбовані тим, що побачили. Я зрозуміла — фільм працює.
— Чи відомо вам, якою була реакція людей на стрічку, які їхні враження?
— Мені писало багато людей після показів: що дуже зворушені, що їх ця історія дуже вразила й що вони хочуть це показати іншим людям. Тобто реакції були дуже й дуже позитивні.
Висновок журі, коли вони вручали нагороди, свідчить: ми зробили щось гарне.
— Чи спілкуєтеся ви нині з Андрієм Сулейманом, його родиною?
— Так, звісно, ми спілкуємося. Ми мали поїхати на прем’єру разом, а не склалося. У нас тісні взаємини — і дружба, і професійні стосунки.
Фільм має працювати на підсвідомість глядача
— На який контекст, на вашу думку, варто звернути увагу глядачеві?
— Узагалі я намагалася створити фільм-досвід. Тобто мені хотілося, щоб глядач приєднався до наших подорожей і намагався відчути те, що відчували ми, я особисто. І цей фільм метафоричний, філософський.
«Я хочу працювати в документальному форматі, досліджувати нові форми».
Я будувала фільм так, щоб він працював на підсвідомість глядача й тому ми докладали великих зусиль, щоб працювати із символами й метафорами в цій стрічці.
— Які плани на майбутнє?
— Я хочу працювати в документальному форматі, досліджувати нові форми. Мені це дуже подобається. Маю намір колись повернутися до ігрового кіно.
Фото надані Аліною Горловою
