10 жовтня 2025 року Новозаводський районний суд міста Чернігова виніс вирок у кримінальній справі, за яким жителька Вінницької області визнана винною у перешкоджанні законній…
Усмішка
— Лікарю, я недочуваю на ліве вухо.
— Невже? Капловухий чи ведмідь на вухо наступив?
— Я в Карпатах під ожиною не куняв. Мене матуся у гороху знайшли.
— Воно й видно. Команди і правим чутимеш. Головна незручність — на лівому вусі доведеться не спати.
— Лікарю, у мене нежить і депресія. Я на обліку в диспансері як хворий змалечку. Я із санаторіїв і профілакторіїв не вилазив.
— Так сподобалося?
— У мене хронічна простата…
— Не хвилюйся. Жінки тобі не знадобляться.
— Ви деспот, а не лікар. А я — правильний пацан. Конкретний. Хоч і недобачаю. Муху від слона не відрізняю.
— Тебе не на сафарі в Африку відправляють.
— Над ображеними долею гріх знущатися! У мене вказівний палець кривий… Геть загнутий. Ось подивіться. Ніби гачок риболовецький. Як я ним на спусковий механізм?..
— Тобі з нього не стріляти.
— Вам таке про що-небудь говорить: дистрофія нижнього підшлунка з амнезією куприка верхньої півкулі?
— А я думала, ти, мов Геракл. Здоровий і кремезний. Тобі підкови гнути, коней на бігу зупиняти, а ти на себе наговорюєш.
— Помиляєтесь. Всі соки висмоктала буремна дійсність. Немічний, мов билинка при дорозі.
— Не прибідняйся… Підніми сорочку!.. Ага! Як бугай. Хоч зараз на тореадора випускай.
— Ви смерті моєї зажадали! Я кволий, мов курка надвечір. Менінгіт. Треба голову сканувати і в Європу на операцію відправляти. Якщо помру, мої батьки вас судами затягають. До самого Страсбурга дійдуть за смерть моєї юної душі.
— Поглянь, немічний, у вікно. Оте дерево бачиш?
— Ні! Ні сонця, ні хмар, ні навіть сусідньої шістнадцятиповерхівки не бачу. Більмо на оці.
— Не біда. У бліндажі сидітимеш. Радистом будеш. Вогонь артилерії коригуватимеш.
— Та я ж казав, що на одне вухо не дочуваю. Який з мене зв’язківець?
— Резерв викликатимеш. Допоможіть, оточують — кричатимеш.
— Я шизофренік, олігофрен і гемофродит… Мене мати шестимісячним народила. Батько алкоголік, а дід над Сталіним кепкував, більшовикам дулі крутив.
— У мене знайомий телережисер. Робить передачу «Кунсткамера». Влаштую по блату. Ще й гонорар заробиш як унікум.
— Я не унікум. Я — Георгій.
— Так ось, Жоро! Ти цілком придатний для служби в армії. Бути тобі десантником. І досить тут дурку переді мною грати… Тут кожен другий такий приколіст. Сама побіля вас скоро актрисою психіатричного жанру стану… Якщо ще на день-два військком призовну медкомісію продовжить. Клич швидше наступного, Атлант у трусах…
Володимир СУБОТА
