Чотири роки він перебував у російському полоні, 5 червня 2026 року його звільнили в рамках чергового обміну полоненими. Наприкінці липня…
Майбутній поет народився 8 січня 1935-го в селі Біївці, що розкинулося у мальовничому куточку Черкащини. Батька йому замінив дід. Хлопчина дуже любив і поважав матір – просту сільську жінку, яка мала добре серце і ніколи не сварила сина, що той замість того, аби вчити уроки, читав книжки.
Навчався в кількох школах у сусідніх селах. Дорога до них була для нього мукою, тому через багато років у новелі «Дума про діда» Симоненко так згадуватиме ці дороги: «Я ходив тоді у восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги».
Маючи відмінні знання, Симоненко вступив у 1952 році до Київського університету імені Тараса Шевченка. На факультеті журналістики разом із ним навчалися хлопці, імена яких незабаром знатиме вся Україна: Юрій Мушкетик, Борис Олійник, Микола Сом, Валерій Шевчук. Уже в студентські роки захопився написанням віршів, відвідував літературну студію. Непомітно пролетіли роки навчання, кар’єру професійного журналіста Василь розпочав у обласних газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини», а пізніше працював власним кореспондентом «Робітничої газети» в Черкаській області. Тут, на берегах Дніпра, зустрів і майбутню дружину Люсю.
Писати вірші почав ще студентом. Проте за життя поета вийшла друком лише одна збірка – «Тиша і грім». Друга побачила світ тільки після його смерті. Олесь Гончар вважав Василя «витязем молодої української поезії», Василь Захарченко – «поетом із Шевченкових долин». А Василь Стус говорив так: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само».
Один із найвідоміших віршів «Лебеді материнства» автор присвятив своєму сину Лесеві. За змістом, духовним наповненням, це заповіт поета усьому українському народові: «Можна все на світі вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Саме ці знамениті слова викарбувані на пам’ятнику Симоненку в Черкасах. Друга частина цієї поезії, покладена на музику А. Пашкевича, стала відомою піснею і лунає як гімн синівської любові до рідної землі.
Навесні 1960 року в Києві засновано Клуб творчої молоді. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом із Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав Україною, як визнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження. Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими, які б унеможливили в майбутньому реставрацію сталінщини на рідній землі.
Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом із Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів. Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його ініціативою тоді ж написано і відправлено до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні меморіали. Звісно, Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нахабно убієнними.
Бурхлива громадська діяльність Симоненка не могла лишитись непоміченою «компетентними органами» – КДБ Української РСР. Ось запис, який молодий поет зробив у щоденнику 3 вересня 1963 року:
«Друзі мої принишкли, про них не чути і слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими… знущаються з віршів. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що у квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни»…
…Літо 1962 року: на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звісно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення. Побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці раптом ніби показилися – вони безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції й жорстоко побили. Через те, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття – невипадкове. Відтоді почало погіршуватися здоров’я поета.
Із весни 1963-го хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню. Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз – рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно. Помер у ніч проти 14 грудня.
Упродовж п’ятнадцяти років забороняли видання творів Василя Симоненка: підготовлене видавництвом «Молодь» «Вибране» поета «розсипали й по-живому шматували». Із неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося «пробивати» у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові «Земне тяжіння» (1964 р.), збірку новел «Вино з троянд» (1965 р.), «Поезії» (1966 р.), «Лебеді материнства» (1981 р.), том вибраних поезій (1985 р.). У 1995-му Василеві Симоненку посмертно присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка.
Підготував Сергій Зятьєв
