Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
У подружжя Олександра та Вікторії Терстуях на двох шість дітей, чотири руки і дві ноги. Олександр – колишній військовослужбовець окремого батальйону морської піхоти.
Восени 2017 року цей чоловік, житель смт Мангуш Донецької області, залишивши на дружину дітей, зокрема трирічних двійнят, пішов захищати Україну від російської навали.
– У 2014-му не міг піти до армії, бо дружина тільки народила, – розповідає Олександр. – Трохи допоміг Вікторії малих синів підняти і вирішив іти воювати. Щоб у дітей був шанс рости в розвиненій державі.
Військкомат дав чоловіку відношення у бригаду морської піхоти. Після навчального центру, у якому провів близько трьох місяців, Олександр на день заїхав до рідної домівки, поцілував двох молодших синів і вирушив на фронт. На той час бригада обороняла позиції в районі Водяного Волноваського району. Терстуях розповідає, що бої тоді відбувалися переважно вночі, а вдень було більш-менш спокійно. Так минуло пів року напруженої, небезпечної, сповненої смерті та втрат служби.
…Вранці 19 червня 2018 року над Водяним запанувала зловісна тиша. Десь вдалині працював автомат, лунала кулеметна черга, але то все було по-військовому буденно. Нібито і спокійно, жодної «гарячої» інформації від розвідки, але душу щось бентежило. Олександр готувався заступати на пост. У той момент, коли він ішов окопами до місця несення служби, почався ворожий обстріл з РПГ.
Діючи за інструкцією, військовий сховався в найближчому бліндажі, аби перечекати небезпеку.
– Гадав, перечекаю тут, неохота ж дістати пару уламків у голову, – пригадує Олександр.
А далі, за секунди, які здалися військовому тягучими, ніби гума, снаряд проплавив старі «цинки», які захищали бійниці, увірвався в укриття, вдарився у стіну та впав біля ніг Олександра. Пролунав вибух, спина і правий бік військового розривалися нестерпним болем від вогню, що охопив усе навколо. Коли пожежа стихла, а з нею і перша хвиля болю, військовий, який увесь час був при тямі, почав прислухатися до себе.
– Голова була, як після удару кувалдою, нижніх кінцівок не відчуваю. Спало на думку, що ліву ногу, яка стікала кров’ю, потрібно перетягнути. Права обвуглена, тому крові не було. Але рухатися сил не мав, тому закричав. На щастя, мене почули хлопці. Витягнули з-під уламків, – розповідає Олександр.
У той час, коли мали евакуювати пораненого, розпочався масований обстріл. Знадобилося не менше години, щоб «приглушити» ворога. А стан Олександра погіршувався. Дорогою до Маріуполя в нього двічі зупинялося серце, але медики його повернули – воїн мав неабияку жагу до життя, бо тут, неподалік, були його хлопці, його маленькі сини, яким він був потрібен…
У мобільному шпиталі військовому надали першу меддопомогу, але праву ногу не врятували. Як тільки стан Олександра стабілізувався, його відправили в Дніпро.
Вікторію сповістили про поранення чоловіка пізніше. Не гаючи часу, вона залишила малечу на батьків і першим потягом вирушила до коханого. Лікарі довго не хотіли пускати жінку в реанімацію, але не той склад характеру у Вікторії, щоб зупинятися перед зачиненими дверима. Тож вона залишилась біля чоловіка – кілька місяців перебувала біля ліжка Олександра.
– Вікторія – мій янгол. Вона казала мені, що я потрібен хлопцям, коли не залишалося сил жити. Вона запевняла медиків, що я обов’язково видужаю, коли ті мовчки відходили від ліжка… Я мав вижити, попри всі загрози і перешкоди! – каже військовий.
Олександр пережив сепсис, через який довелося відняти і другу ногу, пневмонію, до того ж під час вибуху постраждав і хребет, що спричиняло нестерпний біль. Щоб більш-менш відновити організм після поранення і контузії, знадобилося півтора року лікування й реабілітації у шпиталях Одеси, Києва та Ірпеня.
Додому, в Мангуш, чоловік повернувся на ногах. Не справжніх, але своїх – в Ірпені йому виготовили сучасні протези. Вдалося реабілітувати і постраждалу руку – вона функціонує на 70 відсотків. Повернути слух після контузії допоміг апарат.
Протягом року Олександр отримав від держави компенсацію за втрату здоров’я, і родина, яка до цього мешкала в невеличкому будинку, змогла придбати достойне житло. Проте нове помешкання потребувало господарської руки. Якось вранці виявилося, що в будинку немає водопостачання. З’ясували, що «у колодці» двору, який веде до центрального водопроводу, прорвало трубу. Знаючи, що сподіватися на когось немає сенсу, Олександр, засукавши рукава, узявся за ремонт – незабаром до будинку він підвів нові пластикові труби, встановив новий водомір.
До речі, город теж у «відомстві» Олександра. Вікторія розповідає, що чоловік навіть не пускає її «в його чоловіче царство». Наразі, до дня народження молодших синів, наш герой планує закінчити ремонт в останніх двох кімнатах помешкання. Дружина не перестає захоплюватися Олександром. Не соромлячись присутніх, вона звертається до коханого:
– Пишаюся тобою. Попри те, що ти на протезах, робиш всю чоловічу роботу. Ти для наших дітей хороший приклад того, як, щоб не сталося у житті, ніколи не можна опускати рук. Ти – сильний, мужній і цілеспрямований! Дякую, що обрав життя!
За особливі заслуги перед Батьківщиною Президент України нагородив молодшого сержанта Олександра Терстуяха орденом «За мужність» ІІІ ступеня, також воїн отримав медаль «За зразкову службу» від Міністерства оборони.
