Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Ця історія про Людину, яка стала патріотом завдяки внутрішній силі і вродженій духовності, зростила в собі любов до Батьківщини, справжню суто українську волю під впливом мами і Шевченкового слова …
– Був літній день, 19 серпня 2014 року, серце крає цей спогад, адже в цей день я востаннє бачила свого сина, – згадує мама Євгена Ксенія Данилівна. – Женя зайшов до мене попрощатися, минав останній день його відпустки й потрібно було повертатися до частини. Він був, як завше, спокійний, внутрішньо зібраний і впевнений в собі. Я хотіла його провести, та він заперечив: «Мамо, не треба сьогодні, у мене обмаль часу, а ти так повільно ходиш, ще стомишся, не треба, я дійсно дуже поспішаю». Я завжди проводжала своїх синів, а цього разу чомусь піддалася вмовлянням. Дивилася, як Женя йшов притаманним йому швидким і розміреним кроком, проводжала поглядом його високу міцну постать, мою кровинку, і щось усередині щеміло, непокоїло.
Тоді, увесь той час, я навіть уявити не могла, куди повертається мій син і що на нього чекає попереду. Він говорив мені, що рота тримає блокпости під Ромнами (Сумська обл.), і там все тихо і спокійно. Він не хотів, щоб я хвилювалася. І дізналася я, де ж він насправді був, тільки тоді, коли Жені вже не стало. Від молодшого сина Максима.
Від дитини військового містечка до курсанта військового вишу
Народився і виріс Женя в невеликому мальовничому селищі Десна на Чернігівщині. Селище, основу якого колись становило військове містечко навчальної дивізії, а нині – навчального центру Сухопутних військ, було досить специфічне, так би мовити, мілітаризоване. Більшість населення – це люди, які або пов’язані з військовою службою, або мали військове коріння. Впритул до житлових будинків, за парканом – казарми, плаци, інфраструктура військових навчальних частин, парки бойової техніки тощо. А навколо селища – полігони, танкодроми, стрільбища, поля для тактичних навчань, на яких чи не щодня було чути гуркіт техніки, звуки пострілів, вибухів, специфічний військовий лейтмотив.
Усе це наклало певний відбиток на формування Євгена як особистості, та й багатьох інших хлопчиків. Для них військові були зразком справжніх людей, мужніх, впевнених і сильних. А улюбленими іграшками були автоматики і танчики, літачки, шоломи й пілотки.
Мама, Ксенія Данилівна, привчала синів, Євгена і молодшого – Максима, до самостійності змалку, хотіла виростити з них справжніх чоловіків, здатних і постояти за себе, і самостійно приймати важливі рішення. Женя змалку був дуже дружелюбним, добрим, спокійним, врівноваженим і слухняним хлопчиком. Гарно вчився, був самостійним, його можна було надовго залишити вдома одного і не турбуватися, що чогось накоїть, а коли підріс, завжди допомагав мамі. І якщо він щось обіцяв зробити, то обов’язково дотримував слова, незважаючи ні на що.
У старших класах Женя розпочав наполегливо готуватися до здобуття військової освіти. Стати офіцером, як батько, було його головною метою, це навіть не обговорювалося, адже таке рішення визріло в нього давно. Мама не заперечувала, вважала цей вибір правильним. Тільки радила, ніби передбачаючи труднощі, вступати до Харківського танкового, а не в Одеський інститут Сухопутних військ. Та ось тут вона вже вплинути на сина не змогла. Він вперше проявив характер, і з цього дня всі важливі рішення вже приймав сам. «Тільки Одеса! – сказав Євген. – Я хочу стати справжнім офіцером».
І ось випускний. В Одесу, складати іспити до вишу, Женя поїхав сам. Та не пройшов мандатну комісію. Трохи розчарований повернувся, але не опустив руки. Рік готувався, щодня – підручники, кроси і турніки. Але знову невдача. Євген поступив до такого бажаного вишу в Одесі лише з третьої спроби, у 2002 році, коли вже понад пів року відслужив солдатом-строковиком у 101-й окремій бригаді охорони Генерального штабу Збройних Сил України. Його наполегливості, терпіння і волі вистачило б, напевно, на кількох чоловік. У виші Женя був одним із найкращих курсантів, бо військову справу любив душею, багато читав, вчився із задоволенням і готувався стати справжнім офіцером.
Служити країні готовий, а прислужувати – ні
Офіцерську службу Євген розпочав у навчальному підрозділі під Дніпром, а згодом потрапив до рідної Десни, командував навчальним взводом. Свої обов’язки виконував сумлінно і чесно, як і все робив у своєму житті. Та з приходом до влади Януковича, початком тотального розвалу армії, заміщенням реальної бойової підготовки і навчання «показовими виступами» Євген вирішив, що зовсім не про це мріяв, вступаючи на військовий шлях, і вирішив звільнитися. Минав 2011 рік. Тоді, через розчарування керівництвом і заходи «оптимізації» чисельності збройних сил, звільнялося досить багато молодих офіцерів. Євгена не зупинило ні вмовляння мами, ні численні бесіди з командиром полку, який цінував його і відтягував, як міг, звільнення, сподіваючись, що він передумає. Та Євген, який на той час уже був у званні капітана, все ж звільнився. Він був впевнений у собі і завжди сподівався на краще, вірив, що зможе забезпечувати свою сім’ю чесною працею і в цивільному житті. Женя працював у різних охоронних структурах, охороняв посольства, і як сек’юриті – людей. Саме тоді він навчився дуже добре стріляти з пістолета, адже мало не щодня тренувався в тирі.
У той же час Євген почав дуже захоплюватися вивченням історії України, українською літературою, багато читав історичних матеріалів про українську державу, про боротьбу нації за самовизначення, став членом ВО «Свобода» – це було його національне патріотичне покликання. Він поступово ставав дієвим, активним патріотом. Майже кожної суботи з купою «свободівських» газет стояв у центрі Десни, їздив у Козелець на будівництво церкви Українського патріархату. Дуже хотів, щоб суспільство змінилось на краще.
Євген дуже любив твори Тараса Шевченка. У сімейному колі, разом з дружиною Танею і маленьким Тарасиком, він часто влаштовував «шевченківські вечори», вони разом читали вірші з «Кобзаря», а деякі навіть виспівували. Женя дуже любив сина, увесь вільний час він намагався проводити з ним на прогулянках, в іграх і різноманітних розвагах.
З початку подій на Майдані Женя постійно їздив до Києва. Спостерігав, підтримував, а коли стало «гаряче» – сам став на барикади Революції Гідності, вступив у ВО «Свобода». Для нього це було надзвичайно важливою подією, він щиро і беззастережно вірив, що саме Майдан стане поштовхом до відродження української нації, джерелом самоусвідомлення і патріотизму.
Під час одного з боїв 20 січня 2014 року Євген зазнав поранення в обличчя гумовою кулею, того дня було вбито перших Героїв Майдану. Щодня ситуація все більше напружувалася і, зрештою, дійшла до апогею. Женя був постійно у самісінькому горнилі подій: зіткнення з «беркутнею» й «тітушками», допомога пораненим, самооборона Майдану під кулями снайперів…
– А ще я знаю, – розповідає Ксенія Лоскот, – що коли їх в Маріїнському парку обстрілювали снайпери, то свою захисну каску віддав побратиму набагато старшого віку. Для всієї нашої 189-ї сім’ї події на Майдані пов’язані зі страшними тривогами. Тоді мій син не беріг себе, але зберіг його Бог!
Революція Гідності закінчилася перемогою народу України. Було два тижні щастя і надії на те, що все буде тепер добре. Але розпочалися події в Криму, і стало зрозуміло, що попереду багато біди, що війна вже прийшла в Україну.
На гребні першої хвилі
Як тільки розпочалася перша хвиля мобілізації, Євген сам прийшов до Козелецького районного військкомату, дізнався, куди його приписали, і вже 21 березня прибув до 1-ї танкової бригади в Гончарівському. До речі, повістка, яку замість нього отримала мама, йому надійшла 25, чотири дні потому.
Лоскот був призначений заступником командира розвідроти і безпосередньо займався підготовкою мобілізованих. Він мав гарний досвід, здобутий в Десні, знав чого і як навчати. Особливу увагу приділяв вивченню тактики бою, веденню розвідки, тренував штурмувати будівлі, обладнувати і маскувати вогневі позиції, укріплення тощо. Офіцер був вимогливим, змушував працювати на совість, і це, як розповідали колишні його підлеглі, зберегло життя не одній людині.
О 4-й ранку 5 червня зведена тактична група у складі мінометної батареї, групи інженерного забезпечення та розвідроти прибула до Луганського аеропорту. Кавалер ордена Богдана Хмельницького полковник запасу Олександр Лютик згадував:
– Після прибуття в аеропорт нам потрібно було створити всі умови для успішної оборони, замінувати всі можливі підступи до летовища. Капітан Лоскот був дуже хоробрим і грамотним офіцером, він зі своєю групою проводив розвідку підступів до аеропорту, охороняв саперів, які встановлювали мінно-вибухові поля, малопомітні перешкоди тощо, а також тримав оборону на блокпості біля ГСМ.
Розпочалися довгі й напружені місяці оборони аеропорту, який був повністю блокований російськими банд формуваннями. Доставка підкріплення, боєприпасів і провізії, евакуація поранених здійснювалися транспортною авіацією. А після збиття Іл-76 вночі 14 червня і це стало неможливим. Надалі все необхідне постачали захисникам летовища за допомогою парашутів. Провізії, а особливо – питної води, катастрофічно не вистачало. Але оборонці, незважаючи ні на що, трималися. Усі атаки терористів було успішно відбито.
Мій син – Герой
Ксенія Данилівна довгий час по крихтах збирала дані про бойовий шлях сина, спілкувалася з багатьма його побратимами, щоб зрозуміти, крізь яке пекло він пройшов, яким він був командиром і людиною на війні.
– Багато хто з хлопців, – ділиться Ксенія Данилівна, – розповідав про ті дні: «Ми проклинали його за те, що заставляв рити окопи. Але потім, коли нас обстрілювали з «Градів» і атакували танками, ми відбивали атаки і всі залишилися живими». Вадим Власенко пригадував: «Товариш капітан вирив окоп удвічі більший, ніж ми з товаришем, він був у ньому постійно, навіть уночі. А коли розпочався обстріл, я забув, що вирив свій окоп, і 50 метрів під обстрілом летів до Жені. «Чому ти прибіг, у тебе є свій окоп?» – запитав Женя. Але, мабуть, солдату було безпечніше біля свого командира. Згодом Вадим привіз свою медаль і подарував Тарасику. «Вона повинна бути у вас, я живий – і це його заслуга». Вадим пригадував, що коли за наказом командування залишали аеропорт, виїжджали останньою машиною в другій колоні уже під ранок. Одному військовому сильно травмувало ногу, Женя вводив йому знеболювальне, перев’язував рану, тому вони відстали і наздоганяли останню колону. Лише дивом залишилися живі.
Хлопці розповідали, що розвідрота виявила і знищила колону російської техніки. Через знищення цієї колони росіяни оскаженіли і почали мстити. «Нас обстрілювали з 15-ти «Градів», було видно, як вдень», – згадують бійці. Були обіцяні всім учасникам цієї операції дострокові звання. З того часу вони називали мого сина «майор». Але майорські погони він так і не встиг приміряти. Мій син пройшов бої в Луганському аеропорту, населених пунктах Лутугине, Новосвітлівка, Жовте, Раївка, Хрящувате. Я знаю, що коли були в Лутугиному, моєму сину подзвонила жінка мого віку, подруга по Майдану, яка врятувала йому життя 18 лютого 2014-го, і просила знайти 20-річного сина її знайомої, бо він один у матері. «Де я його знайду? Тут місиво!» – сказав Женя. Але знайшов і відправив подалі від запеклого бою. А ще він був серед тих добровольців, хто збирав останки наших 49 загиблих військових зі збитого літака 14 червня 2014. Хлопці розповідали про терикон між Лутугиним і Сабівкою, Женя ходив у розвідку, піднімався на цей терикон. Зібрані дані передавав 1-й танковій і батальйону «Айдар». Шестеро бійців добровільно відтермінували свої відпустки, щоб прикривати його відхід. Як він там був без води і їжі майже чотири доби на страшній спеці, кожну мить ризикуючи своїм життям, – страшно уявити. Пройшовши такі випробування, він здатен був воювати з ворогом до останнього подиху. А нам, своїй сім’ї, коли приїхав у відпустку з 9 по 19 серпня, жодним словом не проговорився, де він був і що пережив. За ті дні, що був удома, віднайшов можливість фінансово допомогти пораненому товаришу, організував волонтерську допомогу для закупівлі двох приладів нічного бачення. Прилади згодом були передані в АТО молодшому брату, а потім товаришам, які теж воювали на сході. Коли добігала кінця відпустка, швидко зібрався і навіть не дозволив мені й дружині його провести, дуже поспішав. Він поспішав туди, де був потрібний Україні. Наприкінці серпня події під Іловайськом сколихнули фронт. Було всього: і паніки, і героїзму. 1-ша танкова бригада, відчуваючи бездарне керівництво, почала покидати свої позиції. Невеликі підрозділи військових були покинуті на крайніх блокпостах і опорних пунктах. Коли з’явився зв’язок, Женя в товариша з «Айдару» спитав: «Де всі?». Мій син відмовився відступати. Твердо вирішив виконувати поставлене завдання з оборони до кінця. Остаточно вирішивши не відступати, мій син підійшов до військових з 22-го батальйону територіальної оборони Харкова, які ще залишались, і спитав: «Драпати будете?». Вирішили тримати позиції разом. Своєму товаришу, «свободівцю» Віктору Лаврінчуку, він телефоном сказав: «Тут нормальні хлопці, я лишаюся».
Їх залишилося четверо – Костя Фартушний, Женя Бондаренко, Віталій Піддубний і мій син. Уже потім мені Костя розповів, як усе було. Хлопці відремонтували щеплення в БМП, окопались, приготувалися до спротиву. 5 вересня 2014 року десь о 12.00 почули гул танків, але з того боку, куди повинні були самі відступати. Вирішили піти в розвідку на Веселу Гору, це була стратегічна висота. Відправились Фартушний і Бондаренко, а Женя з Віталієм залишились на позиції. На Веселій Горі хлопців обстріляв снайпер, а потім накрили шквальним вогнем. Рацією вони викликали мого сина, щоб вивіз їх з-під обстрілу. Ризикуючи своїм життям, Женя приїхав на БМП за ними. У цей час вийшли сепаратисти з колоною техніки. Миттєво було вирішено атакувати. Женя сказав: «Якщо цього не зробимо, то загинемо і ми, і ті, хто тут ще залишається». Він керував БМП, хлопці вели вогонь з кулемета і автоматів. Було зроблено три атаки, а коли скінчились боєприпаси, Женя давив техніку ворогів гусеницями, сепаратисти розбігались по полю, як зайці, за словами Кості. Коли від’їхали з поля бою, було пряме попадання в БМП, і машина збавила хід, загорілася протитанкова керована ракета на БМП. Хлопці вибрались з машини, а Женя поїхав далі. Деякий час потому вони обидва почули вибух, башта відлетіла на 200 метрів. Костя впевнений, що це Женя підірвав БМП, щоб не дісталась ворогу. Так і розійшлися їхні шляхи… Віталій і Костя вийшли до своїх, Бондаренко потрапив у полон, а за два місяці його обміняли – щасливо повернувся додому. Пізно вночі того ж дня десь о 23-й годині мій Женя подзвонив товаришу – «айдарівцю» Андрію Лебедю. Сказав, що живий, цілий. Домовились, що вранці перепливе річку Сіверський Донець, айдарівці зустрінуть. Та не судилося…
Женю в районі закинутої ферми помітив і видав ворогові місцевий житель. Спочатку мого сина поранив снайпер, а потім за ним прийшла група російських ГРУшників. «Он вышел на наше подразделение и принял с нами бой, он погиб. Документы сданы в штаб», – такі слова телефоном 12 вересня були сказані моєму молодшому сину кимось з тієї сторони. Щоб не здаватися в полон, мій Женя підірвав себе гранатою. Він шокував і спантеличив їх словами «Русские не сдаются! Слава Україні!!!». Підірвавши себе гранатою ще залишався живим. Чотири дні потому, перед відходом на свою територію, росіяни застрелили мого сина в упор. Стріляли в потилицю, не дивилися в очі – вхід і вихід кулі, тріснутий череп. З 9 по 23 вересня офіцер Української армії лежав на пустирі просто неба непохований, роздертий собаками. І тільки потім був прикопаний і закиданий камінням під якоюсь стіною. У мого сина в різні бойові часи були позивні: «Локоть», «Дамба-22», «Майор», а вороги називали – «скажений укроп», «бєшений капітан». Результат подвигу цих хлопців величезний: змогли захистити місто Щастя з його ТЕЦ, яка забезпечувала електроенергією всю Луганську область, не дали ворогу пройти далі в глиб країни, дали змогу відійти українським підрозділам на безпечні позиції, а отже, зберегли їм життя. «Краще я, ніж вони, там сім’ї, діти, їх багато», – казав Женя. Ворог зупинив наступ на добу, і за цей час 92-га бригада під керівництвом Віктора Ніколюка стала на позиції 1-ї танкової бригади. Ситуацію на фронті було врятовано. Рівно рік ми шукали нашого Женю. 9 вересня 2015 року поховали з почестями у нас в Десні. Велика державна нагорода «Золота Зірка» Героя України знайшла його на День Незалежності України 2017 року. Він 44-й Герой України!
Унаслідок російського обстрілу села Моначинівка Куп’янського району загинула 57-річна місцева мешканка.
Кадрові військовослужбовці, правоохоронці, ветерани війни, учасники бойових дій та інші пільгові категорії можуть придбати через ПриватБанк житло в іпотеку у Чернівцях та області з додатковими пільгами.
Агенція оборонних закупівель підписала контракт з українським підприємством на постачання військової техніки, а Державний оператор тилу — на закупівлю речового майна.
Війська рф застосовують проти українських захисників газоподібні речовини. Використання зброї такого типу — це порушення законів ведення війни.
Президент України Володимир Зеленський сьогодні представив нового керівника Служби зовнішньої розвідки Олега Іващенка.
На всіх напрямках фронту триває будівництво оборонних рубежів і споруд.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…