Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Вони небайдужі та щирі, допомагають навіть тоді, коли в інших опускаються руки. За першим дзвінком про допомогу з передка вони сідають у не завжди комфортний «бусік» під зав’язку набитий всім необхідним для фронту і мчать до наших воїнів, аби подарувати тепло своїх сердець, надати допомогу, підтримати. Інколи навіть ризикують власним життям. Сьогодні розповідь про волонтера з великим серцем і міцними нервами, які допомогли йому не втратити самовладання й холоднокровності, аби вирватися з ворожого полону.
СТО стала центром допомоги бійцям АТО
До волонтерського руху киянин Володимир Петренко долучився в травні 2014 року, коли стало зрозуміло, що без народної допомоги армія не вистоїть. Він сам відслужив строкову, не ховав від армії і сина Сашка. Тому коли приятелі, які за мобілізацією поїхали на Схід, зателефонували і розповіли про проблеми із забезпеченням, не роздумуючи, заходився організовувати допомогу. Мобілізував власний бізнес (Володимир – власник станції техобслуговування автомобілів), звернувся до колег-підприємців.
– Придбали на зібрані гроші для бійців продукти, гігієнічні засоби, дещо з білизни, пральну машину та й повезли на передову, – пригадує Володимир. – Перша поїздка була 22 травня у розташування 72-ї механізованої бригади. А потім сину зателефонували друзі-спецпризначенці, з якими він проходив строкову, і теж поскаржились на відсутність багатьох необхідних на передовій речей. Ми з Сашком взяли у приятелів пів сотні бронежилетів, розкладачки, рації, продовольство, інші припаси і 6 червня повезли на своїй машині в Амвросіївку, де розташувалися товариші по службі сина.
– Згодом створили на базі підприємства такий собі центр допомоги бійцям АТО, – приєднується до розмови дружина Володимира Ірина. – Сюди в бокси небайдужі й постійні клієнти приносили, привозили продукти харчування, камуфльований одяг, військове спорядження. Розмістили відповідну інформацію в соцмережах, люди відгукнулись і у нас тут були організовані справжнісінькі склади. А Володя з приятелями та сином все це возили на передову.
Центр допомоги воїнам АТО при СТО чималу допомогу надавав 25-му батальйону тероборони «Київська Русь». І в жовтні 2014-го Володимир Петренко навіть кілька днів жив у розташуванні «русичів» під Дебальцевим, допомагаючи в облаштуванні позицій та побутових умов.
– Там познайомився з відомим військовим журналістом Андрієм Цаплієнком, з яким домовилися відправитися в Донецький аеропорт, – розповідає Петренко. – Але він отримав інше завдання – зняти сюжет про дітей Донбасу, і наша поїздка, на жаль, не відбулася. Дорогою на Київ мені зателефонувала знайома волонтерка з Макарівського району Оксана Герасименко і запропонувала поїхати з нею у Волноваху з черговою партією харчів та речей. Я погодився й запросив у поїздку друга – режисера і сценариста Івана Семенця, який давно виношував наміри зняти документальний фільм про події на Донбасі. Мікроавтобус із водієм Сергієм Хоменком надала одна з компаній-перевізників. У планах було повернутися з району АТО наступного дня – у дочки день народження був. Але все пішло зовсім не за планом…
Навігатор привів до сепаратистів
Завантаживши все необхідне, група сфотографувалась на пам’ять на тлі «бусіка» і ввечері вирушили на Схід.
– Я вирішив дати відпочити водію, бо він був після зміни, і сам сів за кермо, – розповідає Володимир Петренко. – Їхали всю ніч. Перетнули межу Донеччини, я включив два GPS-навігатори – вони одразу проклали маршрут через окупований Донецьк. Я відкоригував його на Волноваху через Вугледар, щоб не заїхати на територію, контрольовану ворогом, і під ранок передав кермо Івану Семенцю. Поклав поруч напівавтоматичний карабін «штайр», бронік, карту. І тями не мав, що навігатор знову перекладе курс до Донецька.
Петренко відчув недобре, коли проїхали повз розстріляний автобус, а попереду на блокпосту на тичці побачив «православний прапор». А далі – люди в формі. На рукавах георгіївська стрічка V-подібної форми. На деяких – плескаті шапки-кубанки.
– Сумнівів не було – ми виїхали на сепарський блокпост, – продовжує співрозмовник. – Я хапаюсь за «штайр», але бачу, що на нас сунуть бойовики з криками. Даю команду Івану пригальмувати, а сам розглядаю, кого з сепарів першими завалити. За долі секунди промайнуло кілька ідей. А в салоні, крім мене, – Оксана, Сергій, Іван… Відкидаю все – поки розвертатимемося, нас розстріляють… Та приймаю дуже непросте рішення і кажу Івану: «Гальмуй, будемо здаватися» та в безсиллі жбурнув карабін.
«Був певен, що в день народження доньки наші з нею ангели-охоронці не дозволять забрати в мене життя»
Бойовики наказали волонтерам лягти на землю і одягнули кайданки. Головна їхня увага була прикута до Петренка, через те, що він був у камуфляжі і при ньому була зброя, хоча й мисливська. Лунала версія, що «головний серед волонтерів» міг бути офіцером розвідки. З вигуками «вони нас приїхали убивати!», з додаванням матюків четверо сепаратистів почали ногами й прикладами лупцювати Володимира.
– Хтось волав, що мене «пора кінчати», хтось погрожував «розпороти живіт» і кинути, але при цьому не полишали бити, – пригадує Петренко. – «Вас, волонтерів, треба мочити насамперед!» – волав хтось з натовпу. Я стримував всі удари і заспокоював себе лиш тим, що моїх колег не чіпали. Припинити побиття дав команду бойовик на прізвисько «Амбал». Як з’ясувалося пізніше, комендант Петрівського району Донецька.
Буквально за кілька днів до поїздки на Схід Володимир Петренко випадково прочитав пару сторінок посібника «Як поводитися полоненому і заручнику» (чи не диво?). Не просити про помилування, не дивитись в очі бандитам, намагатися підтримати розмову, аби уникати побиття і погроз…
– Дуже агресивний до мене був пристаркуватий і нервовий «казачок» у кубанці, – говорить Володимир. – Він навіть вивів мене на узбіччя на розстріл. Під зойки Оксани «Не робіть цього!» бойовик випустив дві черги по різні сторони від мене. Я не промовив ані слова. Цей факт і те, що я не стогнав під час побиття, мабуть, якось вплинули на «Амбала», бо далі ставлення змінилось на краще. Я навіть підігравав їм у стилі розмови, прикидався дурником, використовував їхній жаргон. Це спрацювало. Та з голови не виходила думка: вихопити у когось з них зброю, взяти заручника і з нашими втекти з полону. Вона мене не залишала і в «Жигулях», на яких повезли показувати зруйновані будинки після вибухів на Петрівці. Але зупиняло те, що я не один – в катівнях бойовиків були друзі.
Сумнівна «гостинність» бойовиків
У комендатурі «Амбал» навіть запропонував Петренкові присісти і дав можливість зателефонувати дружині. Володимир набрав Ірину, пояснив, де він з друзями опинився, і порадив передати цю інформацію кумові. Під кінець дня всіх волонтерів перевезли в будівлю колишньої СБУ в Донецьку, де їх допитували «слідчі». Після допиту Петренка знову перевезли, на цей раз на якусь квартиру на зустріч з бойовиком на прізвисько «Сармат».
– У квартирі самого «Сармата» не виявилось, натомість було приблизно 6 бойовиків, серед яких і Тамерлан Єналдієв, який представлявся помічником міністра оборони самопроголошеної республіки Південної Осетії, – пригадує Володимир Петренко. – В липні 14-го бійці «Айдару» взяли його в полон, а потім виміняли на наших. Згодом з’явився «Сармат» у супроводі охоронців. На його бейджику прочитав напис «Старший офіцер управління спеціальних операцій прокуратури ДНР, Медведєв Олександр Володимирович».
Несподівано «Сармат» заявив Володимиру, що він уже не в полоні, а в гостях. Така «гостинність» бойовика пояснювалась просто. 11 грудня на території України планувалося розглянути касаційну скаргу у справі його брата, який уже чотири роки відсидів за вбивство. І «Сармат» сподівався, що Петренко знайде людей, які посприяють у перегляді справи брата. Крім того, ще й просив, щоб йому передали його український паспорт. І щоб довести свою «гостинність» запропонував Володимиру відвідати баню.
– Коли я вчергове вийшов з парної, сепаратисти запросили до столу, – продовжує розповідь Петренко. – Я присідаю на диван і дивлюсь – поруч «калаш», притулений до бильця. Взяв його до рук, перевів запобіжник на автоматичну стрільбу, пересмикнув затвор і з патронника вилетів набій…. Сепари завмерли і в очах їхніх я побачив страх. У мене в голові вмить визріла думка скористатись і покосити тут всіх бойовиків. Але вкотре подумав про колег, яких живими сепаратисти не випустили б…
За кілька днів Володимира Петренка сепаратисти все ж відпустили.
Водія Сергія обміняли на паспорт бойовика, а режисера Івана – на знайомого «Сармата»
– Коли приїхав додому, всі думки були про колег у полоні, – говорить співрозмовник. – Я добре розумів свою провину як старший групи.
Тим часом бойовики перевезли волонтерів на базу, розташовану в колишньому піонертаборі «Сонечко» біля Новоазовська, в селі Безіменне. Оксані дозволили скористатися телефоном і Петренко дізнався, що вона і хлопці можуть вільно переміщатися табором, до них навіть охорону не приставили. Згодом надійшла інформація: «Сармат» готовий обміняти водія Сергія на свій паспорт.
– Паспорт сепаратиста знайшовся у штабі батальйону «Дніпро-1», – пояснює Петренко. – Його вилучили бійці, коли проводили обшук у колишньому помешканні бойовика в Сартані. Отже, першим після мене на волі опинився Сергій.
Займаючись пошуком можливих шляхів звільнення Оксани й Івана, Петренко не полишав волонтерства – возив продовольство й необхідні речі в розташування наших частин, підрозділів, у дитбудинки та інтернати.
– В одній з частин випадково дізнався, що бійці полонили 3 сепаратистів, – розповідає Володимир. – Мені дозволили поспілкуватись з ними. Яким же було здивування, коли в одному я впізнав чоловіка, який колись побував навіть на нашій СТО. А далі – більше: він виявився знайомим «Сармата». З’явилась ідея обміняти його на режисера Івана Семенця. Та сепаратист навідріз відмовлявся повертатися на окуповану територію. «Краще я залишусь в Маріуполі», – каже. А Івана бойовики таки погодилися відпустити.
– А чому не відпускали Оксану? – перепитую.
– «Сармат» чекав на касацію брата, яка мала відбутися 7 грудня, і якщо вона закінчиться позитивно, він мав відпустити Оксану, – пояснює Володимир Петренко. – Але раптом зателефонував 2 грудня і сказав, що готовий вже сьогодні її відпустити за 10 тисяч баксів. Тобто, «безкоштовно» уже не хотів відпускати. Сторгувались за п’ять. Кинули «капелюха» і назбирали цю суму.
«Ви ще мені доплачуватимете, щоб я забрала чоловіка від вас»
Коли Петренко з чоловіком Оксани Юрієм прибули до бойовиків на блокпост під Саханку, ті сказали, що жінку вони мають забрати з Безіменного. Далі Володимир поїхав один у супроводі сепаратистів.
– Тільки-но заїхали у дитячий табір «Сонечко», який слугував базою для бойовиків, і я вийшов з машини, як мене кілька чоловік повалили на землю і почали дубасити, – продовжує Петренко. – Потім на руки наклали кайданки, на голову натягли капюшон, а поверх – куртку і замотали її скотчем.
Володимира помістили в маленькій кімнатці, яка не опалювалася, на другому поверсі корпусу. Вікна – закладені шматками ДВП, клейонкою і картоном. Через деякий час мотузку, якою зв’язали ноги, зняли, щоб полонений міг хоч якось ходити і так грітися. Наступного дня Петренко знайшов на підлозі канцелярські скріпки і навчився розстібувати кайданки. Опинившись у полоні вдруге, він не втрачав самовладання і знову, як першого разу, обмірковував можливості втечі. Мотузку, яку бойовики лишили на підвіконні, Володимир намотав на себе. І, як виявилось, зробив це недарма.
– Лише на третю добу кайданки зняли, – пригадує Володимир. – Якось у кімнату зайшов напідпитку бойовик на прізвисько «Дон». Зав’язалась розмова, під час якої я попросив у нього телефон, щоб зателефонувати дружині. Отже, лише на шостий день Ірина дізналася, що зі мною. Виявилось: «Сармат» збрехав їй телефоном, що не знає, де я. Ірину ж попередив, щоб не погоджувалась платити за моє звільнення. І вона виконала моє прохання. Коли вчергове їй зателефонували бойовики, Іра впевнено заявила: «Ви ще мені доплачуватимете, щоб я забрала чоловіка від вас».
«Якщо нас впіймають, мене, може, і пошкодують, а тебе точно розстріляють»
У ніч на 11 грудня Петренка знову побили, а вранці вперше повели на допит до «Сармата». Бойовик був злий, що провалилася касація його брата і звинувачував полоненого, що він нічого не зробив.
– Під час монологу «Сармат» час від часу діставав з кишені пакетики з білим порошком, розбивав його на доріжки і втягував ніздрями, – описував ситуацію Володимир. – Те ж робили його наближені, при яких я повідомив, що повернув «Сармату» паспорт, привіз гроші за Оксану, а він слова не тримає.
Петренкові пощастило зустрітися з Оксаною у таборі й перекинутися парою слів. А потім він роздобув олівець і писав їй записки, ховав їх у недопалки, кинуті сепаратистами. Коли бачив її в щілину над дверима, кликав і кидав звісточку. Оксана вільно пересувалась і не боялася говорити терористам в обличчя все, що про них думає, виключно українською мовою.
– Кілька днів виношував план втечі, попри обіцянку «Сармата» відпустити нас 19 грудня, – продовжує Володимир. – Йому вже не вірив. У повідомленнях Оксані умовляв її тікати, але вона відповідала: «Якщо нас впіймають, мене, може, й пошкодують, а тебе точно розстріляють».
До реалізації плану Петренко приступив увечері 16 грудня. Звільнив вікно від клейонки, картону, лишалось прибрати шмат ДВП. Як почув: хтось розкручує дріт, на який зовні бойовики зав’язували двері кімнати. Довелось терміново все повернути назад. Бойовик повів полоненого до «Сармата», якому, як з’ясував Петренко, було «сумно». Він укотре пообіцяв звільнення.
– Коли повернувся у свою кімнату, знову почав підготовку втечі, – говорить Володимир. – І коли прибирав ДВП, без гуркоту це зробити не вдалося. Знову на шум прибіг охоронець. Спитав, чи я сплю, і пішов. Щовечора у бойовиків працював голосно телевізор, під звук якого можна було здійснити задумане. А цього вечора, як на зло, «ящик» мовчав.
Та це Петренка не зупинило. Він почав обережно спускатися мотузкою з вікна. Але не втримався, зачепився за підвіконня на першому поверсі, сильно поранив пальці. Опинившись на землі, присів, озирнувся і переконався, що Оксана не прийшла. А потім став швидко йти від вікна. Незабаром біля корпусу заметушились бойовики з ліхтариками.
Важке повернення на Батьківщину
Спочатку Петренко рухався до Маріуполя ріллею. Болото налипало і доводилося часто зупинятися і зчищати багнюку. Дорогою підбігло кілька собак, але гавканням не видали втікача. Коли почув гуркіт машини, впав обличчям у бруд, закрився прихопленою фуфайкою – взяв її в надії, так вдасться стати невидимим для тепловізора.
– З машини мене не помітили, але якби я продовжив рух, вірогідно, знову попався б сепарам, або напоровся б на розтяжку, якими рясніли околиці, – говорить співрозмовник. – І я розвернувся і пішов до Безіменного. Намір був – повертатися додому через Росію. На одній з вулиць постукав у хату, в якій горіло світло. Розповів господарям свою історію і вони погодилися мене заховати. Ще попросив передати СМС-ку дружині, а щоби Іра точно знала, що від мене, додав знакове для нас висловлювання – «А пам’ятаєш, як пес Грей нам в ліжко надзюрив?» Відсидів у цих чуйних і сміливих людей три доби, а потім вони вивезли мене до Свято-Вознесенського переходу на кордоні з РФ.
Коли Володимир наблизився до кордону і почав шукати місце в паркані з колючого дроту, де можна перелізти, натрапив на дерево, яке впало на дріт.
– Перебрався, як кіт, навіть не зачепив сигналізацію на землі та зумів обійти відеокамери, – зізнається Петренко. – Російські прикордонники потім дуже дивувалися, що не засікли мене. Опинившись на ворожій території, вийшов на ростовську трасу і почав шукати можливість заявити про себе російським прикордонникам. Допоміг таксист, якого я про це попросив.
Російські прикордонники спочатку посадили нашого героя в камеру, потім допитували, як він пересікав кордон, і насамкінець вивезли у Ростов.
– Там уже допитували слідчі ФСБ, – пригадує Петренко. – Я їм одразу пояснив, що кордон перетнув випадково, і про моє знаходження у них знає моя сім’я. Якщо мене засудять, або повернуть бойовикам, про це дізнаються в Україні і в міжнародних правозахисних організаціях. Моє перебування в казематах російських спецслужб – то окрема тема. Головне, що мене таки передали нашій владі.
Але найбільше радів Володимир Петренко тому факту, що Оксана повернулася на Батьківщину раніше, ніж він.
Під час спілкування нашому герою зателефонував офіцер, який свого часу служив у підрозділі, що опікував волонтер Петренко. Зі слухавки лунало: «Дякую, брате – ті «кікімори», що ти привозив, досі служать побратимам».
Фото автора і з архіву Володимира Петренка
Військова контррозвідка Служби безпеки зірвала спроби воєнної розвідки рф «завести» свого агента до штабу Командування Десантно-штурмових військ ЗСУ.
Максимальна прозорість і підзвітність перед суспільством та міжнародними партнерами є одним із найголовніших зобов’язань команди Міністерства оборони України. Зокрема й перед європейськими парламентарями, що сприяє взаєморозумінню та підтримці оборонних ініціатив України, зміцнює партнерство з країнами ЄС.
Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки назвав ще одним свідченням геноциду терористичні російські удари авіабомбами по Харкову.
Саперів російської армії знесло течією на встановлену ними раніше протичовнову міну.
Центр та Кібердепартамент СБУ виявили мережу інструментів поширення ворожої дезінформації у TikTok. Такі акаунти треба блокувати, щоб не стати жертвою оманливої інформації.
Директорка Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) Саманта Пауер розповіла про важливу роль дронів з камерами, які компанія Skydio передала Генеральній прокуратурі України.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…