Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Валентина Шимоня прийшла до військкомату в Сєвєродонецьку разом з 19-річною донькою Іриною. Її рішення служити у війську донька не просто підтримала, вона категорично заявила: «Мамо, ти йди і я з тобою піду. Разом служитимемо!»
З дитинства грала у війну й билася з хлопцями
Мати Валентина й донька Ірина з Біловодська, Луганської області. Обидві пам’ятають, як у 2014-му почалася війна. Добре, що їхнім містом не йшов ворог. Валентина тоді працювала барменом у кафе. Пригадує, як наші хлопці багато й добре їли.
— Я з дитинства знаю: хто добре їсть — той справжній і славний козак. У мене на барі до війни переважно випивали. Та це були не справжні чоловіки, — пригадує Валентина.
Солдат Валентина Шимоня на псевдо «Фея» — стрілець, помічник гранатометника в одній з військових частин, що виконує бойові завдання у складі ООС на Луганському напрямку.
— Я ж народилася й виросла у штанях, — каже Валентина. — З дитинства грала у війну, билась із хлопцями, прикладала випростану долоню до берета чи хустини й ішла твердим кроком, вітаючись по-військовому. Хоча до кінця й не усвідомлювала важливість подібних ритуалів, однак ні на мить не забувала мрію про службу у війську. Я шаленію від армії!
…Змінити ополоник на бойову зброю
В армію жінка прийшла у 2018-му.
— Я висловила твердий намір 19-річній донці Ірині. Клацнула підборами, дала напутні поради, бо вона вдома за старшу й головну лишалася і — гайда. Не пройшла й сотні метрів, як за мною прилаштувалася доня, тицяючи в спину ключами від квартири, мовляв, забери, я замкнула на три оберти, як завжди! Я ще тоді пожартувала, а чи забила вона вікна дошками навхрест на кшталт «усі пішли на фронт…» Вона засміялася, я взяла її за руку й ми пішли вдвох!»
З військкомату їх відправили на Львівщину в Старичі, де нині дислокується один з найкращих навчальних центрів ЗСУ.
— Коли закінчила навчання, мене направили в батальйон «Донбас-Україна», доньку — до 28-ї окремої механізованої бригади, дислокованій на Одещині, — пригадує Валентина. — Я ще подумала тоді й запитала доньку: «А чому ж ми не разом, могли ж!?» Вона відповіла, що краще буде так, як є. А мине час — зустрінемось! У батальйоні «Донбас-Україна» я прослужила майже рік, була кухарем. Від першого місяця просилася в командира на бойову посаду, та… зась. Було важко, ми вдвох з напарницею годували понад пів сотні козаків. Лягали пізно, вставали рано… Я ні на мить не втрачала надії змінити ополоник на бойову зброю.
…Хочу в приціл ворога бачити
Вона відразу хотіла на бойову, стрільцем, у приціл чи оптику ворога бачити й палець на спусковому гачку тримати, щоб: «Пів-пів — і в ціль!»
— Люблю стріляти! У Старичах у центрі зрозуміла, що кухня — не моє. От зброя бойова — інша річ! Зажила, відчула душевний спокій і рівновагу, коли перевелася сюди, у 14-ту ОМБр. Життя перевернулося, набуло іншого значення, все повернулося на круги своя. Тепер я стрілець — помічник гранатометника. Востаннє стріляла з гранатомета на полігоні. Від початку перемир’я командир роти призначив мене старшою черговою на зв’язку. Скажу вам… — ділянка надто відповідальна, хоч і без автомата. Та я не полишаю надії. Командир пообіцяв після повернення в ППД дати можливість вивчитися на помічника командира бойової машини — оператора-навідника, — з гордістю підкреслила Валентина.
«Валю, в бліндаж біжи — ховайся»
Під обстріл Валентина вперше потрапила під Жолобком торік у липні:
«Хлопці мені кричали: «Валю, в бліндаж біжи — ховайся». «Не буду», — кажу я! Все тоді літало: стрілянина, гранатомети різні: 82, 120, 122 мм — усе було! Та я була непохитна. З хлопцями добре служити. Командир роти якось сказав: «Ти до нас прийшла, була дика якась. Кулі по нас, снаряди прилітали від ворога. Тепер — інакше. Кулі минають, і ти стала домашньою».
Нині донька Ірина вже стала мамою й бавить синочка на малій батьківщині в Біловодську. Бабуся Валя каже, що дуже скучила за рідними:
— Бачила онука майже рік тому — в лютому ще. Хочу, аби він не знав війни, не чув прильотів і пострілів. Та це буде лише тоді, коли ми переможемо й виженемо ворога туди, звідки він прийшов — до Росії!
Валентина каже, що армія — її твердий курс і чіткий шлях:
— Комбату, коли приїздив до нас на ВОП, я сказала: «Служитиму в бригаді, триматиму тут зброю, допоки не виженете. Буду стрільцем, помічником гранатометника чи піду вище — ростиму. Та обов’язково з вами і тут — на передньому краї нашої оборони.
Щодо ситуації на ділянці відповідальності, де бойові завдання виконує взвод Валентини, то ворог поводиться досить агресивно. Не втрачає зайвої нагоди, аби нагадати про себе.
— Я ж тепер на зв’язку, чую й бачу все. Особисто з розпорядження командира доповідаю у вищі штаби. Ворог домовленостей про мир не дотримується. Порушує все, що можна: стріляє, інженерні роботи проводить, розвідку веде всіма можливими засобами, — підтверджує жінка.
Найдужче за все солдат Валентина Шимоня хоче миру рідному краю — Луганщині й Донбасу. Вона дуже любить природу та спокій рідних країв. Понад усе хоче, аби її онук зростав у любові, затишку й теплі. Щоб його мама й бабуся завжди були поруч і не брали до рук зброї, аби захистити його життя й право на людське щастя!
