Про це свідчать численні відео, якими у соцмережах діляться самі росіяни. Сухопутний «коридор смерті» У результаті систематичних ударів українських безпілотників…
«Твоє життя, маєш прожити його по совісті», — по-військовому стримано відреагував батько Володимира, коли той після школи виявив бажання вступати до військового вишу. Мати нишком втирала сльози. Ще б пак! 2014-й рік, початок війни, єдиний син… Та перечити не стала, як дружина військового, розуміла – це безглуздо…
Батько допоміг сину підготуватись до вступу до Львівської академії сухопутних військ, порадів успішному складанню іспитів, дочекався, доки той складе присягу, а вже за тиждень після початку навчання Володимира пішов добровольцем у десантний батальйон, обійняв небезпечну спеціальність розвідника.
— Історія мого тата насправді не унікальна для українського війська, – пояснює Володимир. — Він вже мав досвід служби до війни. Спочатку – строкової, потім – у 95-й бригаді. Звільнився в 2000-х. Та із початком війни пригадав фірмове гасло: «Ніхто крім нас!» й хоч мав уже досить солідний вік, знову пішов служити. Вже в жовтні 2014-го, коли я тільки освоївся в академії, батько стояв у Пісках, потім воював у Донецькому аеропорту… Я теж із нетерпінням чекав випуску, щоб, так би мовити, перейти від теорії до практики. Нам неймовірно пощастило із викладачами. Усі брали участь в АТО, давали реальні поради, ділились реальним бойовим досвідом, а не змушували зубрити методички.
Одразу після випуску, в 2018-му, Володимир вирушив у ООС. Каже, довелось здобувати авторитет і в бою, і у роботі з особовим складом. Адже до молодого фахівця, хоч і навченого, досвідчені воїни спочатку поставились із деяким скепсисом.
— Я не поспішав диктувати свої умови, а більше прислуховувався до сержантів та солдатів, які вже по кілька років прослужили. Бо насправді вони могли навчити мене більше, ніж я їх після академії. – пригадує офіцер. — Як зараз пам’ятаю своє перше бойове хрещення. Це був День Прапора, 23 серпня 2018-го. Я щойно замінив командира мінометної батареї. Того дня російські окупанти намагались нас «поздоровити». Тоді я вперше знищив не уявного ворога на полігоні, а цілком реальне угруповання бойовиків.
І хоч нині, згідно з Мінськими домовленостями, 120-й калібр заборонений до використання, артилеристи щоденно інтенсивно тренуються. Володимир каже — у будь-який момент батарея готова зайняти позиції і відпрацювати по цілі!
— Не втрачаємо тонусу та навички, тож побратими, які служать на передній лінії, можуть бути впевненими — прикриємо за першої ж необхідності! — коментує Володимир.
Після випуску із академії пройшло усього два роки, та ні у кого вже не повернеться язик назвати артилериста – юним та «зеленим». Досвіду та авторитету молодому офіцеру давно не позичати! Та й батько вже не стримує емоцій, а при кожній зустрічі зізнається, що пишається офіцером…
