Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Старшина запасу Юрій Михальчук проходив строкову службу ще за часів Радянського Союзув знаменитих тоді Печах у Білорусії. Там навчався на танкіста сам, а згодом почав навчати інших новобранців. Коли розпочалась російська агресія, набутий на строковій досвід знову згодився чоловікові.
Юрій Григорович на той час вже понад десять років працював начальником сторожової групи на Шепетівській артбазі. А до того – ветеринаром у колгоспі, був на виборній посаді в сільській раді. У селі Білокриниччя вів своє господарство, обробляв землю та доглядав батьків. Дорослі діти – син і донька – вже жили окремо. Тихе, виважене, хоч і нелегке життя змінила війна.
Його черга припала на лютий 2015 року. Старшина запасу потрапив до Десни і став інструктором для мобілізованих воїнів, чимало з яких танк бачили хіба що в кінофільмах.
Щоб поновити знання і не бути в очах курсантів профаном, Юрій Григорович підтягнув теорію.
– Як не дивно, більше ніж двадцять років минуло, але практичні навички швидко відновились. Саме на Т-64 та Т-72 я проходив строкову, тож проблем практично не було, – ділиться старшина.
Бойовий досвід
Кілька місяців інтенсивної підготовки мобілізованих промайнули швидко. І тоді вже прийшла черга вирушати на Схід інструкторам. Старшина Юрій Михальчук прибув на Донеччину у складі ротно-тактичної групи навчального центру. Танк, який він отримав, був його однолітком. Але досвід і знання, а головне – бажання утримувати техніку у справному стані і завжди готовою до бойового застосування, своє зробили. За декілька днів друзі вже спостерігали, як механізми танка-ветерана працювали, мов годинник. Екіпаж теж підібрався, наче на замовлення,– такі ж досвідчені та серйозні чоловіки.
Про війну механік-водій, а саме на такій посаді воював Юрій Григорович, розповідає неохоче.
– Прийшла повістка, не сховався, пішов і відслужив, – каже чоловік. – Ми були резервом керівництва, і нас направляли туди, де піхоті була необхідна потужна підтримка. Найважче було в районі Горлівки. Тоді велись активні, хоч і позиційні, бойові дії. Ми поступово просувались вперед, ворог вперто огризався і обстрілював позиції піхоти зі всього, що мав. Тоді ми висовувались то в один, то в інший район, займали позиції і своєю появою досить часто змушували ворога зменшувати вогневу активність. А піхотинцям присутність танкового підкріплення вселяла впевненість і спокій, – продовжує він.
Піхотні підрозділи тоді просунулись вперед, обладнали нові позиції. Під час підвозу продуктів на вибуховому пристрої підірвався автомобіль. Екіпаж Юрія Григоровича отримав завдання пробити дорогу до нових опорних пунктів. Завдання для танкістів не з приємних.Прилаштувавши спеціальний трал, екіпаж рушив до ВОПів.Дорогу пробив, піхотинці отримали боєприпаси, воду та харчі.
…За даними розвідки, на одному з напрямків ворог готував прорив. Підрозділ Юрія Григоровича приховано прибув у вказаний район, зайняв позиції, замаскувався і став очікувати. За кілька годин на дорозі, яка тягнулась вздовж ставка,з’явилась ворожа колона. Першим на дамбу вискочив ворожий БРДМ, за що і поплатився. Результативно спрацювала наша зенітна установка,іпершою чергою навідник поцілив у бронемашину.
Ворог почав огризатись, міни і снаряди лягали все ближче і ближче до позицій групи. Тоді екіпажу довелосьгасити вогневу активність ворога. Механік-водій маневрував і змінювавпозиції.
Раптом танк струсонуло, але в запалі бою екіпаж не звернув на це уваги. І тільки повернувшись на базу, танкісти побачили на броні зліва в районі башти слід від влучення пострілу з гранатомета.
Майже п’ятнадцять місяців тривала служба ветерана. Після неї він повернувся до рідного села і на свою роботу.
Юрій Григорович був перший із Шепетівської артбази, хто вирушив на схід. А зв’язок з побратимами підтримує й надалі. Йому часто телефонують – радяться чи консультуються щодо техніки.
– Дуже багато проблем і втрат у нас було саме від слабкого знання матеріальної частини танка і низької кваліфікації екіпажу. Хлопці інколи просто не могли правильно зорієнтуватись, як діяти в тій чи іншій ситуації. Там, де не спрацював механізм, можна і вручну виконати певні дії. Але танкісти подекуди губились у бойовій обстановці, – ділиться Юрій Григорович.
Цей звичайний український чоловік чесно виконав свій обов’язок. Він не ховався і не «відмазувався» від мобілізації. І якщо буде потреба та необхідність – обов’язково повернеться на Схід знову.
Фото автора та з архіву героя
