Таку комплексну підтримку родинам, що наразі не знають куди звернутися, буде надавати Регіональний центр соціального супроводу, створення якого започатковано у Збройних Силах. Про…
Як жінки потрапляють на війну? Які думки їх огортають, коли вони опиняються під обстрілами «Градів» і «Смерчів», знаючи, що будь-якої миті можуть стати мішенню снайпера? Що змушує молоду тендітну дівчину, ризикуючи власним, рятувати чужі життя?
Розмовляю з моєю давньою знайомою Тетяною Іваненко, яка «пройшла Крим і Рим», та стала військовим медиком на передовій.
– Таню, як опинилася на адмінкордоні з Кримським півостровом, вже окупованим «зеленими чоловічками»? Адже ти служила у Військово-медичному клінічному центрі Південного регіону, який на той час не полишав Одеси. І як незабаром опинилася на фронті?
– Просто. Тоді я, старший сержант медичної служби, була медсестрою ЛОР-відділення. Спочатку в березні, коли Крим вже захопили росіяни, мене відрядили на підсилення медичної ланки у 79-ту окрему аеромобільну бригаду, яку кинули на охорону адмінкордону. Ну, а коли події на Донбасі почали розвиватись надто стрімко, нашу медичну групу – двох військових хірургів, анестезіолога і двох медсестер – відправили у сектор «Д» під Старогнатівку.
– Відбуваючи на Донбас, де вже «горіло», ти усвідомлювала, що можеш більше не побачити ні єдиного сина, ні батьків? Страшно було?
– Тоді страху ще не було – ми ж не до кінця розуміли, що відбувалося. Відмовитися йти на війну фактично міг кожен медик: під дулом пістолета туди нікого не відправляли. Але як було не поїхати? Для чого ми тоді здобували професію, для чого підписували контракти з Міноборони?
– Кілька років тому ти говорила, що 21 серпня, коли ти і сотні бійців потрапили під обстріл «Градів» і навіть «Ураганів», вважаєш днем другого народження. Але ваші митарства цього дня не скінчилися… Розкажи, будь ласка, про ці події докладно.
– Так, 21 серпня я народилася вдруге: цього дня наше угруповання російські найманці накрили з «Ураганів». Здалося, горить, вибухає абсолютно все. Може, мої емоції і досі зашкалюють, але то було справжнє жахіття-пекло. Я, відверто кажучи, подумки прощалася з сином, батьками.
Коли ж обстріли вщухли, із колегами Федором Богачиком, Михайлом Кошиковим, Оленою Гончаровою ми обходили розташування підрозділів, шукаючи поранених. Надавали їм допомогу, намагаючись стабілізувати їхній стан, шукали техніку для перевезення поранених, серед яких були і такі, чиє життя висіло на волосині.
Але тим не скінчилося. Невдовзі командування вирішило змінити місце дислокації й переїхати в Мелітополь. Ми рушили колоною, везучи із собою поранених. Дорогою нас неодноразово обстрілювали з «Градів». Доводилося всіляко маневрувати, уникаючи прямих попадань.
– Чи правда, що ворог навмисно стріляв по санітарних авто з пораненими? Адже це заборонено Міжнародною конвенцією…
– Я це бачила на власні очі. І то були не якісь поодинокі, випадкові постріли: вівся прицільний вогонь, зокрема, з гранатометів. І стрільці не могли, зважаючи на відстань, що нас розділяла, не бачити на автівках червоні хрести й відповідні написи. Скажіть, чим ці покидьки відрізнялися від німецьких льотчиків часів Другої світової, які розстрілювали, бомбили ешелони з пораненими військовими? Така ж сволота…
– Угрупованням, у складі якого ти перебувала, командував генерал Петро Литвин. Злі язики кажуть, що в ті трагічні дні він кинув особовий склад напризволяще і накивав п’ятами. Інші ж, навпаки, стверджують, що він весь час, аж до виходу з оточення, був зі своїми солдатами. Де правда, Тетяно?
– Відповім так: я не Господь Бог і навіть не прокурор, аби вирішувати де правда, а де кривда. Але одне скажу точно: ті «злі язики», які кажуть, що Литвин «кинув» особовий склад напризволяще, про війну знають з книг і кінофільмів. Це в кращому випадку. Всі, хто в ті спекотні – у прямому і переносному розумінні слова – дні був там, добре знають, де був пан генерал…
– Не тягни кота за хвоста, а скажи, Таню, де все таки був Петро Михайлович?
– Коли нас накрив перший залп «Ураганів», був у розташуванні військ: на власні очі бачила, як віддавав розпорядження, комусь телефонував. А все, що кажуть «свідки» тих подій, то від лукавого. Крапка.
– Знаю, що в ті дні ти врятувала від вірної смерті кількадесят наших хлопців, ризикуючи власним життям. Про що думала в ті хвилини, пам’ятаєш?
– Часу не було думати. Сьогодні здається, що все робила «на автоматі», а думала та аналізувала вже потім, опинившись у відносній безпеці.
– Держава оцінила ті твої заслуги?
– Командування представляло до ордена «За мужність», а нагородили медаллю «Захисник Вітчизни». Утім, пізніше, завдяки поданню побратимів, у квітні 2017-го мене нагородили орденом «Народний Герой».
– Як склалася твоя доля після повернення до мирного життя?
– Я вступила до Української військово-медичної академії, закінчила її з червоним дипломом. Нині є офіцером відділу узагальнення і забезпечення майном Військово-медичного клінічного центру Південного регіону. Службою задоволена і мрію про той день, коли нинішнє так зване затишшя перейде в постійний мирний спокій, а дівчата-медики, які досі продовжують свою непросту службу в районі ООС, змінять камуфляжі на елегантні сукні.
