Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
«Я хочу показати очі воїнів. Вони як дзеркало їхньої душі» – десантниця та художниця Катерина Полякова
Талановита людина талановита в усьому… Ці слова, без сумніву, стосуються тендітної жінки, люблячої мами, військової, десантниці, особистості, доброзичливої людини і, без перебільшення, обдарованої художниці – старшого солдата Катерини Полякової.
Наша зустріч відбувалась в одному з приміщень клубу Дніпропетровської окремої повітрянодесантної бригади, що перетворилося на імпровізовану творчу майстерню. Тут акуратно зберігаються декілька щойно закінчених її робіт – портрети воїнів-десантників, командирів, офіцерів і солдатів.
Вона народилася на Луганщині у творчій сім’ї: прадід, який був полковим капеланом і загинув у бою, коли рятував поранених під час Першої світової війни, закінчив Строгановське художнє училище, бабуся й мати – теж живописці.
Як професійна художниця стала військовою
Чому стала військовою й чи могло бути інакше? Напевне, могло, бо за освітою вона професійна художниця. Але, мабуть, доля вирішила по-іншому – і Катерина опинилася в армії.
– Після закінчення профільного училища у 1995-му, роботи для художників на Луганщині не було. Час був лихий, цікавий і, чесно кажучи, усім було не до мистецтва. Вирішила спробувати себе у війську, бо в армії була стабільність і мене вона так затягнула, що я вже понад чверть століття на службі й змінювати щось у житті не збираюсь. Звісно, не все було так просто… За цей час проходила службу в різних частинах, випробувала на собі усі «принади» нескінченних оргзаходів, а з 2004-го, вже шістнадцять років у десанті, на посаді музиканта в бригадному військовому оркестрі. Служу, як служать усі в нашій бойовій частині – наряди, шикування, стрибки з парашутом, відрядження. Завжди намагаюсь думати про майбутнє, тому недавно закінчила інститут за фахом «комп’ютерна графіка». Виявилося, що це дуже стає в пригоді для військової. Нині, окрім обов’язків за посадою, допомагаю в оформленні наочної агітації, виготовленні відеороликів, різноманітних банерів та іншої інформаційної продукції для потреб бригади, – розповідає Катерина.
Знайти себе у творчості допоміг бригадний капелан отець Олександр
Щодо малювання портретів військових, то, з її слів, це зовсім інша історія…
– До 2014-го я служила та водночас навчалась в інституті, готувала дипломний проєкт, розмальовували казки й бачила себе в майбутньому ілюстратором дитячих книжок. У мене підростав синок, тому ця тема творчості була близькою й цікавою. А коли розпочалася війна, я взагалі перестала малювати й відтоді минуло шість років простою. Ці жахливі події на Донбасі так на мене вплинули, що я, чесно кажучи, просто розгубилася й не могла тривалий час взятися ні за олівець, ні за пензлик. Своєрідне просвітлення відбулось на початку цього року, коли з’явилося відчуття, що знову маю малювати. Чому так сталося, логічного пояснення немає, але я знаю: знайти себе у творчому житті допоміг наш бригадний капелан отець Олександр. Я звернулася до нього, і тепер певна, що це був правильний крок. Його робота як психолога повернула мене в повноцінну творчість. А образи для картин були на поверхні – якщо ти в армії, то бери й малюй воїнів-захисників! Нині відчуваю, що це та справа, якою хочу і повинна займатися. Зрозуміла, якщо людина має здатності й талант, то має їх розкривати, – поділилася Катерина Полякова.
Як розповів отець Олександр, з Катериною була унікальна ситуація.
– Вона довго не брала в руки пензлик – у неї був психологічний затиск. Випадково побачив її ранні роботи, які вразили, – це приголомшливі, виразні речі. Була серйозна робота психолога, перш ніж вся ця краса з’явилася. Річ у тім, що в армії є талановиті люди, які доволі часто, з якихось об’єктивних чи суб’єктивних причин не мають розвитку. Це може бути невисоке військове звання та інше. Це взагалі проблема війська і держструктур – часом здібні люди не можуть реалізуватись відповідно до свого потенціалу. У приватному бізнесі це відбувається інакше. Крім того, всі ми живі люди й у нас бувають різні внутрішні стани, які не дозволяють проявити себе у всій повноті. Тому завдання хорошого психолога, священника в тім, щоб не лише допомогти людині врятувати душу, а й розкритися як особистості на цій землі. В ідеалі слід допомогти розкривати таланти, аби вони приносили користь іншим людям. І коли людина зайнята справою, у неї немає поганих думок у голові. Це дуже важливо. А далі робитиму все можливе, щоб не дати людині закопати свій талант, – сказав військовий капелан.
А першою роботою художниці після тривалої перерви став портрет військового капелана Олександра. Вона намалювала його олівцем на одному диханні. Згодом з’явилася серія яскравих і виразних графічних малюнків воїнів-десантників.
Катерина зображує обличчя, які її вразили
– У мене не виникає бажання малювати якісь баталії, – каже вона. – Я хочу показати очі воїнів. Вони як дзеркало душі. А ще вважаю, що будь-яку людину, яка побувала на війні, вже є сенс намалювати. Ці люди могли сидіти по домівках, але стали на захист своєї землі. Жодного з героїв я не виділяю – вони молодці – і всіх хочу намалювати. Вони рідні та класні! Вдивіться в ці портрети! Ось, наприклад, це 25-річний командир парашутно-десантного підрозділу. Він достроково завершив навчатися на десантника, прийшов у бригаду й, попри юний вік, взявся командувати ротою. Під час жорстких боїв зберіг життя підлеглим, за це має нагороду. У цьому підрозділі такі відносини, що навіть дорослі чоловіки його дуже поважають як командира. Настільки цей офіцер талановитий військовий. Подивіться в його очі. Здається, що у нього пів життя за плечима. А це портрет старшого сержанта В’ячеслава Зборажського. Він добровольцем прийшов у бригаду й у 2015 році відзначився в боях за шахту «Бутівка». Патріотизм цієї людини надихав увесь підрозділ. В’ячеслав солдатам говорив настанови: «Доки не почнете любити Батьківщину, ви не переможете у війні. Те, що ти фахівець і стріляєш краще за всіх, добре, але поки Україна не буде у твоєму серці, ти ніколи не переможеш».
Ще одна робота Катерини – портрет сержанта Олександра Рижка – добровольця, який воює з 2014-го. Із побратимами він утримував одну з ключових позицій Авдіївської промзони. У жорстких боях зазнав поранення.
– Мої герої ще не бачили своїх портретів. Сподіваюсь, що це для них буде приємним сюрпризом у День Збройних Сил України. Я хочу, щоб очі цих людей побачили всі. У планах на майбутнє – написати портрети дівчат з медроти, адже вони героїзмом і самовіддачею не поступаються чоловікам. Жінка в армії й на війні – ці теми непрості і обов’язково будуть, – говорить художниця. – Є бажання знайти однодумців-митців й вийти на серйозний тематичний живописний проєкт, що показує війну, військових, їхні обличчя, портрети, історії.
