Пошкодження можуть ускладнити переробку, зберігання й відвантаження нафти. У ніч на 11 листопада Сили оборони України завдали удару по одному…
До 87-х роковин Голодомору в Україні Український інститут національної пам’яті підготував нову книгу «Пам’ять роду»! Це 16 зворушливих історій родин, які пережили геноцид 1932-1933 років. Про це повідомляється на сайті Інституту.
До книги ввійшли історії родин письменника та політв’язня Олеся Бердника, письменника й публіциста Сергія Плачинди, які самі дивом вижили в роки Голодомору; розповідь про маму письменниці Тетяни Лемешко, яка через голод втратила чоловіка та 11 дітей. Свої родинні історії також розповіли поетка Наталка Поклад, актор Олександр Ігнатуша та інші. Видання містить фрагменти з книги Олеся Бердника «Пітьма вогнища не розпалює» й оповідання Оксани Шалак «Торбинка». Електронна версія вже у відкритому доступі https://cutt.ly/Vho9z40.
Упорядниця книги Наталка Позняк зазначає, що коли ми говоримо про Голодомор, то найчастіше йдеться про біль і жах, які відчували наші предки, психологічну травму, яку пережив тоді народ, що став жертвою більшовицького експерименту «впокорення голодом».
— Цією книгою ми хотіли відгорнути сторінку пам’яті трохи далі й побачити Україну, якою вона була до Голодомору: сильною, мудрою, працьовитою, з почуттям власної гідності та віри у свої сили. Ми почали шукати в сімейних альбомах світлини українців до геноциду та просити людей, які зберегли ці реліквії, розповісти, як склалася доля тих, хто на них зображений. Ми дивилися в очі українців, які жили за сто років до нас, і бачили Україну, якою вона могла б бути, якби не більшовицька окупація. І якою вона може бути — якщо ми зараз цього захочемо, — зазначає пані Наталя.
Нагадаємо, нещодавно Український інститут національної пам’яті розпочав інформаційну кампанію до 87-х роковин Голодомору «Збережи пам’ять! Збережи правду!».
Мета кампанії — показати, що збереження пам’яті — це не абстракція, а конкретні дії, які може зробити кожен: записати спогади родичів, які стали очевидцями геноциду у 1932-33 роках, знайти старі сімейні світлини чи інші артефакти того періоду (сорочки, рушники, предмети побуту). Все це, якщо змога, передати у місцевий музей чи Національний музей Голодомору-геноциду. Їхні спогади, світлини, ті пам’ятки минулого, що вони зберігають, зміцнюють національну пам’ять. Наше завдання зберегти та передати цю пам’ять наступним поколінням.
