— «Бонд», Євген «Бонд», — представляється офіцер не менш елегантно, ніж кіношний суперагент. Та за мить щиро всміхається, дружньо простягаючи руку, — й стає зрозуміло, що з британським агентом, окрім прізвиська, його мало що поєднує. Пояснює, що «Бонд» він не через амбіції, а просто має прізвище Бондаренко.
Євген — старожил батальйону окремої механізованої бригади, воює з 2014-го, у з’єднанні — з першого дня його створення. Тут таких залишились одиниці. Жартує, що він з плеяди сорокарічних лейтенантів. Як прийшов до війська під час мобілізації на початку війни, так з армією і не прощається. І хоч на шахті фахівця з нетерпінням чекають, каже, що нехай ще почекають, адже поки що потрібен тут.
— За два роки й чотири місяці із «шпк» – «солдат» виріс до «шпк» – «майор», — хвалиться вчорашній шахтар Євген. — Одразу був настроєний на офіцерські погони й на довгу службу. Я ж родом з міста козацької слави Жовті Води, що на Дніпровщині. Строкову служив зв’язківцем, тому й у військо прийшов старшим радіотелефоністом. Комусь може здатися, що служба зв’язківцем спокійна та проста, але, повірте, яких тільки перипетій не побачив… На свої очі бачив випадки, як у фільмах про Другу світову, коли наш хлопець-зв’язківець під мінометним обстрілом зв’язував дроти, майже зубами. Тоді росіяни протягом чотирьох годин прицільно накривали ВОП 120-м калібром.
За роки служби Євген практично не бував удома. На його рахунку стільки ротацій, що й важко порахувати. Це і Станиця Луганська, Верхньоторецьке, Зайцеве, Світлодарська Дуга, Торецьк, Волноваха. Він змінив не одну посаду, встиг навіть трішки побути начальником польової лазні!
— Аби стати ближчим до офіцерських зірок, потрібно було спочатку обійняти сержантську посаду. Виявилось, що це не так і просто. Тоді, у 2015-му, всі посади були стовідсотково зайняті. Тож коли ввели посаду начальника польової лазні, мене одразу перевели туди. Та, чесно скажу, з лазнею у мене не дуже склалося. Продовжував бути зв’язківцем, водієм, робити те, що виходить краще. Коли моя хвиля демобілізувалася, перевівся на посаду командира господарчого відділення. Звучить «по-тиловому». Здавалося б, ну що складного? Забезпечувати їжею, водою, буржуйками… Та насправді я регулярно бував на «нулі». Тричі, п’ять разів на тиждень об’їжджав абсолютно кожну позицію, кожен ВОП… Звісно, і під обстріли потрапляли, і зв’язком паралельно продовжував займатись…
Та мрія стати офіцером Євгена не полишала. Тож за першої нагоди він пройшов тримісячні курси у Львівській академії. Нині він — заступник командира батальйону.
— Пишаюсь батальйоном, в якому служу, тут кожен воїн унікальний, зі своєю історією. Хоч бери й книгу пиши! Багато хлопців з нашого бату — з Донеччини, Луганщини, — ділиться старший лейтенант. — У багатьох родини залишились на «тому боці», тож хлопці рвуться воювати, хочуть якомога швидше потрапити додому, звільнити свої землі.
