Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Герой нашої публікації полковник медичної служби у відставці Рафік Камалов, який понад чверть століття очолював Центральну стоматологічну поліклініку Міністерства оборони України, прийшов у стоматологію, коли ще існували педальні бормашини, сконструйовані за аналогією з ножною швейною машинкою.
Страх перед зубним лікарем не знав віку й національності, і, здавалось, сидів у нас десь на генетичному рівні. Тому невипадково багатьох цікавило, чому молоді люди свого часу вибирали таку «жахливу» професію.
На студентську лаву через шахтарську справу
– Добре пам’ятаю свій перший прихід до зубного лікаря у п’ятирічному віці, – з усмішкою пригадує Рафік Камалов. – Ми з мамою заходимо до кабінету і я помічаю жінку у великій марлевій масці. Мене посадили в крісло, а жінка в масці взяла до рук шприц, який мені здався неймовірно великим. Я відчув небезпеку і миттєво злетів з крісла, сховавшись під медичний тапчан. Матері й лікарю довелося мене звідти витягувати й довго домовлятися зі мною про лікування. Той день я запам’ятав на все життя.
Уже навчаючись на стоматологічному факультеті медінституту, Камалов дав собі слово вивчитись на «доброго лікаря» і робити все від нього залежне, аби пацієнт не відчував страху перед стоматологом. Цьому, до речі, зобов’язувало й його ім’я: Рафік в перекладі з арабської – «добрий». Але, щоб потрапити до обраного вишу, юнакові довелося пройти неабиякі випробування.
– Мої дитинство і юність пройшли у невеличкому шахтарському місті Гремячинськ, що на Уралі, – продовжує розповідь Рафік Ханафійович. – Природа там дуже схожа на наше Прикарпаття – ліси, невисокі гори, стрімкі ріки й багато природних скельних утворень. Після закінчення міської школи поїхав вступати до медінституту в Казань. Підготовка в мене була непогана, тому іспити здавав успішно до… останнього. Спочатку я не зрозумів, чого мене «валять» і лише згодом дізнався правду: була негласна компартійна вказівка через союзне міносвіти на ліміт студентів корінної національності в Татарській республіці.
Батько Рафіка працював головним маркшейдером шахти, тому після невдалого вступу сина до вишу запропонував йому випробувати себе на гірничому підприємстві з подальшим вступом до профільного технікуму.
– До першої частини поради батька я прислухався і пішов на шахту, – зізнається Камалов. – Гірнича робота дуже важка, але й багато користі я виніс «на поверхню». Найперше: вміння жити у великому чоловічому колективі, цінити справжню дружбу, що допомогло мені в подальшому під час військової служби, про яку тоді я й не мріяв. Що стосується вибору професії, то тут я не погодився з батьком.
Друга спроба підкорити медінститут виявилася вдалою, і Рафік став студентом Пермського медичного вишу. Після лекцій юнак поспішав до міської клінічної лікарні, де набував практичного досвіду. Не цурався будь-якої роботи, аби бути ближче до місця, де надавалась допомога хворому.
Від пияцтва тікав до армії
– За розподілом я потрапив у Комі-Перм’яцький національний округ, – продовжує мій співрозмовник. – Але життя і робота на Півночі мене не влаштовували – там панувало безпробудне пияцтво. А тут якраз прийшла черга мені служити.
І поїхав молодий лікар у Середньоазіатський військовий округ у невеличке містечко Аягуз у танковий полк.
– Ось це було справжнє насичене життя, – обличчя Камалова світлішає і відчувається, що саме ці спогади є приємними. – Працював стоматологом, виїжджав на навчання, стрільби, водіння танків. У мене майже не було вільного часу, хіба що на підтримання фізичного стану.
Свого першого пацієнта в погонах, як і колись перший похід до стоматолога, Камалов теж запам’ятав на все життя. На те була своя причина.
– Першим пацієнтом, звичайно, був солдат, – усміхається Рафік Ханафійович. – Серед особового складу полку превалювали хлопці з Середньої Азії – туркмени, киргизи, таджики, які дуже погано володіли російською мовою. Інколи доводилось спілкуватися навіть за допомогою жестів. Були й такі, хто взагалі вперше бачив стоматолога. Заходить боєць із зубним болем, сідає в крісло, і я починаю чистити йому «дупло» в зубові. Потім збризнув оброблене місце водою і кажу: «Сплюнь». І тут він, не роздумуючи, несподівано плює прямо в мене. Я ледь встигнув відвернутися…
Після двох років служби Камалов знову опинився в спокійному руслі цивільного життя. Разом із другом вирішує себе спробувати стоматологом у самому Магадані.
– Там мене призначили головним стоматологом у поліклініці одного з найбільших районів міста, – пригадує Рафік Ханафійович. – Роботи було дуже багато, поступово здобував такий необхідний мені досвід. Але.., так як там пили, мабуть, не пили в жодному місті Сибіру. І я знову втік від тої алкогольної атмосфери до… військкомату. Прийшов і сказав: «Хочу знову в армію».
Повернення до армійського укладу життя було для молодого стоматолога, наче другим народженням. Звикши за два роки до військового порядку, Рафік комфортно почував себе в офіцерському середовищі. Зранку він контролював виконання розпорядку дня, вдень складав план санації особового складу, супроводжував хворих до госпіталю, вночі, траплялось, надавав невідкладну допомогу. За перші 10 років служби Камалов 7 разів міняв місце служби й посади, аж поки не опинився у десантній частині. Він лікував зуби, стрибав із парашутом, ходив у наряди й наполегливо готувався до вступу у військово-медичну академію. Але подальшу його долю вирішив один телефонний дзвінок.
– Мені зателефонували зі штабу округа і запропонували поїхати в Афганістан, – розповідає Камалов. Я без вагань погодився.
Афган і нині залишається болючою раною в його серці
Офіцер був направлений до медичного пункту 177-го мотострілецького полку 108-ї дивізії, зоною відповідальності якого був стратегічно важливий перевал Саланг.
– Цей перевал був реальною «дорогою життя», – підкреслює мій співрозмовник. – На сотню з гаком кілометрів у нас там було 55 застав вздовж траси й близько 80 спостережних постів. Мені, як лікарю, потрібно було все це об’їжджати.
Коли на дорозі з’являвся «шістдесят шостий» газон із червоним хрестом, інколи навіть без вогневої підтримки, бійці полку і навіть душмани знали: лікар Рафік виїхав на допомогу пораненим. Духи санітарку не обстрілювали.
– А одного разу, коли наша машина заглохла, то під’їхали душмани й допомогли завести, – пригадує ситуацію Камалов. – То точно були духи, а один із них навіть знав матюки російською…
Але та доброта була винятком. Здебільшого військовому лікарю та його колегам доводилось зустрічатися з наслідками надзвичайної жорстокості моджахедів. Через медпункт 177-го полку пройшли сотні поранених бійців, які брали участь у спецопераціях, боях на Салангу та в «зеленці». Тому лікарі користувалися особливою повагою: їм поступалися місцем біля вогнища, під час застілля садовили на почесне місце, а в бою оберігали.
– День 21 серпня 1987 року назавжди закарбувався у моїй пам’яті, – говорить із тремтінням у голосі Рафік Ханафійович. – Я був відряджений до інженерно-саперного батальйону, який займався мінуванням дороги в ущелині. Духи помітили нас і затиснули щільним вогнем. Загинув один офіцер, другий, було ще кілька поранених, напруга бою шалена. Відвів погляд у бік скелі й побачив, як від попадання кулі в живіт корчиться боєць. Підібрався до нього і почав перев’язувати. А коли займаєшся пораненим під час бою, не завжди контролюєш, що відбувається навколо. Навіть не помітив як опинився з пораненим у центрі перехресного вогню. Кілька душманських куль просвистіли зовсім поруч. І тут… Чотири сапери стали в повний зріст і вогнем почали мене з бійцем прикривати. Таким чином вони відволікли на себе стрілянину духів. А потім двоє з них допомогли мені відтягнути пораненого в безпечне місце, де я закінчив перев’язку. Фактично вони врятували мене й пораненого бійця від смерті.
Тих бійців Камалов запам’ятав назавжди. Тому слово побратими для нього має особливу вагу. Афган і нині залишається болючою раною в його серці. І він, лікар, який врятував від смерті багатьох солдатів і офіцерів, не в змозі і по цей день загоїти ту рану.
Сало, ковбаса та горілка з перцем допомогли отримати новітнє обладнання фірми «Сіменс»
Березневий Київ 1989 року, до якого прибув майор Камалов із Афганістану, аби продовжити службу на посаді начальника стоматологічної поліклініки столичного гарнізону, зустрів його теплою весняною погодою.
– Переночувавши в готелі, вранці вибіг на зарядку, – пригадує Рафік Ханафійович. – Сонечко підіймається, тепло, вулиці миють машинами, люди усміхнені, повітря чисте-чисте. Я закохався у Київ, як кажуть, з першого погляду.
А потім була зустріч із колективом, знайомство з історією поліклініки, її легендарними дантистами. Камалов і по цей день пишається, що йому довелося працювати з фронтовими лікарями – ветеранами Другої світової війни. Як він не раз зізнавався, від того «крила росли щодня».
– У мене була неймовірна мотивація до роботи й підлеглі очікували від мене якихось зрушень, новацій, – продовжує свої спогади Рафік Ханафійович. – Хотілося зробити багато і все одночасно, та проблеми просто зв’язували всі починання.
Радянський Союз уже дихав на ладан. Поступово припинялось централізоване постачання медикаментів та новітнього обладнання з Москви. Остання перевірочна комісія з білокам’яної нібито й пообіцяла допомогти з сучасною апаратурою, але виконання замовлення затягувалось. На медичні препарати та обладнання стрімко росли ціни. Водночас деякі цивільні клініки уже обзавелись полімерними матеріалами, металокерамікою. Камалов розумів, що час втрачається.
– Із Петром Савелійовичем Сиротою, який тоді виконував обов’язки заступника начальника госпіталю з медичного постачання, беремо сала, ковбаси, горілки з перцем, сідаємо в потяг і вирушаємо до Москви, – усміхається Камалов. – Не буду вдаватися до подробиць, але потрібних людей нам вдалося вмовити. Багато допоміг своїм авторитетом начальник медичної служби, яка тільки-но почалась створюватися, Георгій Васильович Циганок, в минулому керівник медслужби 40-ї армії.
За кілька тижнів до здобуття Україною незалежності до столичної військової стоматполіклініки прибув вантаж із дуже коштовним медичним обладнанням фірми «Сіменс». З часом, знову ж таки з Москви, за попередніми замовленнями вдалось вивезти цілий КАМАЗ препаратів і 10 кілограмів золота.
– Хочу заспокоїти – це золото використовувалось протягом п’яти років виключно на стоматологічні потреби, – зауважує Рафік Ханафійович. – А от досвідчені спеціалісти, які були на вагу золота, почали перебиратися до комерційних стоматкабінетів, які з’являлися як гриби після дощу. Але ми не сиділи склавши руки – розпочали пошук молодих спеціалістів, налагодили їхнє навчання.
Тривалий час працював за принципом «граючого тренера»
1997 року представник військової стоматологічної поліклініки Вадим Гончар вперше взяв участь у чемпіонаті України з художньої реставрації зубів і одразу переміг. Згодом цю переможну естафету підтримали молоді стоматологи Юрій Циленко і Степан Сметаняк. Про появу в українському стоматологічному просторі сучасної військової клініки з високими технологіями заговорили вітчизняні засоби масової інформації.
– Про нас почули й до нас пішли пацієнти, – говорить Камалов. – Ми почали надавати платні послуги цивільному населенню і зароблені кошти спрямовували на розвиток поліклініки. Крім того, була жорстка вимога: опановувати новітні методи й технології надання стоматологічної допомоги. Наші лікарі не лише відвідували семінари й тренінги в Україні, але й виїжджали за кордон. Це стосувалось не лише молодих. Пам’ятаю, до мене підійшла фронтовичка Серафима Сергіївна Василенко і теж попросила допомогти в опануванні нових методів лікування.
У колективі зрозуміли, що без системного навчання озброїтись новітніми технологіями просто неможливо. Приклад подавав сам керівник. Полковник Камалов у Національному університеті вивчає міжнародні економічні відносини, а після Української державної академії при Президентові України стає магістром державного управління. А невдовзі татарин за національністю Рафік Ханафійович оволодів українською мовою.
Своєрідним індикатором зростання авторитету військових стоматологів столиці стали регулярні відвідування поліклініки колегами з-за кордону. Хтось приїжджав перейняти досвід організації роботи, а хтось просто вважав за честь побувати у військовій медичній установі, яка динамічно розвивається. Знаковою подією для стоматологів у погонах стало відвідування поліклініки Почесним членом Міжнародної колегії стоматологів, дійсним членом Американської академії естетичної стоматології, Президентом зуботехнічного коледжу Японії Масахіро Кувата.
Тривалий час Рафік Камалов працював за принципом «граючого тренера»: впроваджуючи чергову нову технологію, йому самому цікаво було працювати біля крісла. Та робота з пацієнтом могла тривати від 3 до 5 годин, а відтак виникали проблеми з організацією лікувального процесу.
– Незважаючи на те, що я страшенно любив практичну роботу, її потрібно було залишити на користь молодих спеціалістів, які потребували уваги, порад, підтримки, – говорить Камалов. – Моїм завданням було підготувати з них професіоналів. У мене не було суму, коли хтось з наших вихованців виростав із «штанців» поліклініки й залишав її стіни, аби розпочати свою справу.
Навесні 2010 року Рафік Камалов був одним із ініціаторів та організаторів Всеукраїнської благодійної акції «Якість життя для наших батьків», яка відбулась на базі Київського госпіталю та стоматологічної поліклініки за участі протезистів із багатьох клінік України. Метою акції було впровадження нових соціальних стандартів для людей без зубів, тобто імплантації у кістку зубних імплантатів, на яких надійно фіксуються штучні зуби, які не потрібно знімати. На безкоштовне вживлення зубних імплантатів та протезування було запрошені ветерани Другої світової війни.
– Тоді ми розглядали ту акцію і як навчання – перевірка спроможності хірургічних бригад госпіталю й поліклініки діяти в умовах надходження великої кількості пацієнтів, яким потрібна стоматологічна допомога, – говорить Камалов. – А сьогодні учасники тої акції надають допомогу пораненим нашим воїнам у стаціонарних умовах і пересувних стоматологічних кабінетах біля лінії фронту. Більше того, нинішнє керівництво поліклініки продовжує ту традицію: у рамках благодійних акцій за підтримки корейських колег вживлюють імпланти учасникам бойових дій на Сході країни.
Як швидко наступає «завтра»…
Колись у розмові Рафік Камалов зазначив: «Мені не соромно за роки, проведені на керівній посаді, за збережені традиції, за підготовку тих спеціалістів, які сьогодні лікують пацієнтів. Головне, щоби поруч виростали люди, які підуть завтра далі».
І ось це «завтра» настало. Чи справдились надії колишнього начальника поліклініки?
– Я пишаюсь тим, що мої колишні учні в багатьох питаннях перевершують мої сподівання, – говорить Рафік Камалов. – У цьому немає нічого дивного. Стоматологія не стоїть на місці, а зупинитись у зростанні, означає відстати. Тішусь від того, що в поліклініці на сьогодні поряд із досвідченими професіоналами працює велика кількість молодих, енергійних і талановитих спеціалістів, у яких на чолі з начальником полковником медичної служби Михайлом Лищишиним є прекрасні перспективи стати майстрами своєї справи й дарувати пацієнтам щирі білосніжні усмішки. А головне, що в поліклініці дотримуються перевіреного старого правила: тільки той може осягнути нове, хто плекає старе.
Сьогодні Заслуженому лікарю України Рафіку Камалову виповнюється 70 років, з чим колектив АрміяInform і сердечно вітає ветерана армійської стоматології.
П’ять російських авіаційних ракет типу «повітря — земля», що не спрацювали під час запуску, виявили і знищили співробітники відділу вибухотехнічної служби поліції Сумської області.
Біля стели на в'їзді в Донецьку область були підняті прапори тих бригад, батальйонів і підрозділів Сил оборони, які боронять Донеччину від російського окупанта.
Окупаційні війська скинули на центр міста Миколаївка Донецької області 4 універсальні міжвидові плануючі боєприпаси «УМПБ-Д30СМ».
З початку широкомасштабного вторгнення рф в Україну Офіс Генерального прокурора задокументував 16 837 злочинів проти національної безпеки. Також зареєстровано 128 718 воєнних злочинів росії.
Протягом доби на східному напрямку російська армії втратила 640 осіб, 8 танків та 16 ББМ.
Працівники Державного бюро розслідувань повідомили про підозру посадовиці однієї з військових частин Миколаївської області, яка допустила безпідставне перерахування місячної зарплати бійців на рахунок цивільної особи.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…