Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Історія про справжнє бойове братство, мужність, вірність і обов’язок
Повернувшись з передньої лінії, ми сиділи біля ґанку старенького, потріпаного війною будинку, де розташувався один із підрозділів морських піхотинців.
Погожий літній день був у розпалі. Морпіхи, вільні від бойового чергування, займалися своїми буденними справами. Хтось порався на кухні, хтось чистив зброю, споряджав набої до БК, а дехто відпочивав після напруженої безсонної ночі.
Ротний Сергій не багатослівний, та за горнятком кави наша бесіда якось непомітно затягнулася, а пів години промайнули, як одна мить. І ось вже час рушати, а в тебе відчуття, ніби ми старі знайомі, ніби ти знаєш його вже давно, настільки близький і зрозумілий його нелегкий, але такий яскраво-насичений життєвий шлях…
У морську піхоту привела… спортивна травма
Сергій Хомініч родом із Сум. Він із самого дитинства впродовж 10 років займався у ДЮСШ веслуванням на байдарках і каное, брав участь у міжнародних змаганнях, здобував призові місця на Чемпіонатах України. Після школи хлопець розпочав навчання в інституті фізкультури при Сумському педагогічному університеті, де також посилено займався спортом. Тоді його життя майже повністю складалося з виснажливих щоденних тренувань, напружених змагань, лекцій і семінарів. На інше часу вже й не вистачало.
Під час чергових змагань Сергій дістав серйозну травму плеча, яку виправити можна було лише хірургічним шляхом, через складну операцію. Тож із серйозним спортом довелося розпрощатися. Коли вже закінчував навчання у виші, прийшла повістка з військкомату.
– Я не вагався, «відкосити», як деякі знайомі, навіть і не думав. Тим більше, що після вишу служити всього якихось дев’ять місяців. Та й мені цікаво було. Я хотів служити в елітних військах – у десанті. Та вже формувалася остання команда – до внутрішніх військ. А найкращих, як мені сказали, уже відібрали, – згадує Сергій.
На щастя, доля посміхнулася хлопцю. Зовсім випадково Сергія зустрів капітан-лейтенант, який відбирав призовників для служби в морській піхоті. Офіцер одразу оцінив високого широкоплечого хлопця, його фізичну підготовку й інтелект. А коли дізнався про спортивні досягнення і бажання служити в десанті, сказав: «Якщо погодишся, служитимеш у одній з найкращих частин Військово-Морських Сил – у десантно-штурмовій роті окремого батальйону морської піхоти, а ці хлопці десантуються як з моря, так і з повітря».
– Так саме життя привело мене в морську піхоту. Спочатку я приїхав у Севастополь, а після розподілу до Феодосії, – розповідає усміхаючись Сергій. – У батальйоні тоді служили переважно контрактники, строковиків було дуже мало, переважно на посадах водіїв. Але я, як і обіцяли, став морським піхотинцем у десантно-штурмовій роті. І навіть тоді, це був 2013 рік, у нас була постійна дуже інтенсивна бойова підготовка. Лише за дев’ять місяців строкової служби я виконав понад 20 висадок. Це і морський десант із великого десантного корабля «Костянтин Ольшанський», і стрибки з парашутом, і штурмові дії. Взагалі відбір до підрозділу був дуже прискіпливий, бо й навантаження колосальні – не кожен і витримає…
Окупація Криму змінила життя назавжди
На початку грудня 2013 року Сергій завершив службу і повернувся додому в Суми. Він вирішив повернутися у спорт і розпочав тренування. Та не судилося. Розпочалося захоплення і окупація Криму.
– У мене там залишалося багато друзів. Я з ними постійно розмовляв по телефону. Тож знав, як мій 1-й Феодосійський батальйон стоїть в оточенні, не здається, як їх штурмували, і про зраду командування, і про вихід з Криму, – з гіркотою говорить Сергій.
Усе, що відбувалося з друзями, Сергій дуже близько прийняв до серця. Він навіть збирався їхати до Криму, та, на щастя, розумні люди відмовили – півострів на той час вже був під московським окупантом, в ізоляції, прорватися у частину шансів не було.
Сергій, незважаючи ні на що, твердо вирішив – треба повертатися у рідний батальйон. Він вже знав, що морпіхів, які вийшли з Криму, після Києва передислокували в Миколаїв. Хлопець приїхав туди, зустрівся з усіма своїми друзями, побесідував із ротним, взяв направлення до частини для військкомату і помчав у Суми. Тоді він і вирішив стати професійним військовим – уклав контракт. А через тиждень Сергій вже стояв в одному строю зі своїми друзями. Розпочалося формування батальйону, отримання озброєння і техніки, оскільки все залишилося у Феодосії.
Фактично доводилося відроджувати батальйон мало не з «нуля». Морпіхи займалися бойовою підготовкою, обладнували своє військове містечко і чергували на блокпостах. У липні на одному з блокпостів, біля села Кошари, підрозділ Сергія вперше обстріляли з автоматів. У результаті один із матросів був поранений у ногу рикошетом. Отримавши вогонь у відповідь, нападники втекли. Тоді на Одещині знахабнілі диверсанти – прихильники «мокшанського світу» почали піднімати голову, вночі, під прикриттям темряви, стріляли у військових на блокпостах, інколи застосовуючи навіть гранатомети.
Гранітне: патрулювання, конвої, засідки
На буремний Схід ротна тактична група морпіхів прибула у вересні 2014. Перше місце дислокації – селище Гранітне під Волновахою. Сергій на той час був навідником БТР-80.
– Тоді війна була ще не позиційна, ми постійно пересувалися, змінювали дислокації, повсякчас виконували бойові завдання. Подекуди, досить часто, спали не роздягаючись. Втома зморювала миттєво, аби була вільна хвилина і де прихилитись. Я пам’ятаю, що вперше зняв військові черевики – «берці» − на шостий день по приїзду до Гранітного. У нас було дуже багато активностей, дій, руху, і дуже мало часу на сон, мало їжі й критично мало води. Зате час летів із шаленою швидкістю, – згадує Сергій.
У перший же день ворог обстріляв морських піхотинців залпами з РСЗВ «Град». На щастя, жоден військовий не постраждав. Російські банди випустили касету реактивних снарядів по старих позиціях 79-ї бригади, де взагалі нікого не було.
Незважаючи на постійні обстріли, воїни РТ групи швидко обладнали позиції, організували оборону підступів до населеного пункту, на найнебезпечніших – влаштували «секрети» й засідки. Постійно велася розвідка і патрулювання вздовж важливих комунікацій, по яких курсували колони техніки, перевозився особовий склад, провізія, боєприпаси тощо.
БТР Хомініча з відділенням десанту входив до складу резервної групи. Їхнім головним завданням було патрулювання Гранітного і околиць, супровід колон та знищення вогневих засідок противника за донесенням розвідки.
Як правило, російські диверсійно-розвідувальні групи влаштовували засідки вночі. У складі групи було до 8 осіб, озброєних, поряд із автоматами, кулеметами та гранатометами. Вони влаштовували засідки в лісопосадках і чагарниках обабіч доріг, намагалися контролювати пересування колон, знищувати транспорт і бойову техніку.
Резервна група, вистежуючи противника, йшла попереду колон, або, як тільки отримувала розвіддані, виходила на ймовірне місце вогневої засідки противника і знищувала його.
– Одного разу, – розповідає Сергій. – Кулеметні черги вдарили по нашій групі зненацька. Ми були на відкритому місці, їхали по шосе і через складки місцевості не одразу помітили ворога. Лише завдяки тому, що у нас було добре злагоджене відділення і гарний досвідчений командир Артем Корнєв, ми не зазнали втрат. Командир не розгубився – чітко керував боєм. Піхотинці миттєво розосередилися і відкрили вогонь з автоматів, а я накривав противника з КПВТ і гранатомета з нашого БТРа. Ми досить швидко придушили противника і змусили відійти.
Під Гранітним морпіхи знищували диверсантів, тримали фактично кругову оборону, відбивали наступ противника і змушували його відступати. Згодом групу замінили підрозділи бригади імені Чорних Запорожців. Морпіхи передали їм всі свої позиції, засідки, розвідувальні дані тощо. А самі відійшли й діяли вже як резерв сектору, дислокуючись на території аеропорту Маріуполя.
Бої під Талаківкою і початок командирського шляху
Наприкінці жовтня підрозділ Сергія було перекинуто під Талаківку. Саме тут морські піхотинці понесли перші втрати від масованих артилерійських обстрілів.
– У Талаківці ми тримали позиції, укріплювалися, – згадує Сергій. – Уже розпочалася війна на чітко визначених локаціях, позиційна. По нас били з усіх видів артилерії і мінометів. А 29 жовтня, під час одного з масованих обстрілів 152-мм гарматами та РСЗВ «Град», снаряд поцілив у бліндаж. Командир відділення старший матрос Артем Корнєв втратив обидві ноги й помер у маріупольській лікарні. Смертельних поранень зазнав і командир зенітного підрозділу майор Юрій Загребельний. Це були наші перші втрати.
Сергій за роки війни пройшов чимало фронтових доріг, брав участь у багатьох боях. Його бойова географія: Гранітне, Волноваха, Чермалик, Докучаєвськ, Новотроїцьке, Зайцеве. Та саме ці втрати, загибель 23-річного Артема, його командира і друга, закарбувалися в пам’яті Хомініча назавжди. І тоді ж він вирішив попри що йти до кінця, до перемоги. І стати командиром, щоб так, як Артем, вміло командувати людьми та берегти їх.
І Сергій став гарним командиром. Спочатку командував відділенням, згодом опікувався взводом як головний сержант. Завжди і в усьому намагався бути найкращим. Його нині, як колись і в спортивній школі, поважають за обов’язковість, відповідальність і наполегливість. У 2016 році сумчанин пройшов підготовку на тримісячних офіцерських курсах в Одесі, які успішно завершилися у травні присвоєнням першого офіцерського звання «молодший лейтенант». Два роки Сергій керував взводом, а з кінця 2017-го очолив роту.
Евакуація під Чермаликом і орден «За мужність»
Осінь 2017 року була надзвичайно «мокрою». Постійно йшли дощі. Прифронтові ґрунтові дороги дуже «порозкисали». І вантажівки досить часто грузнули й застрягали. Однак водії підвозили боєприпаси, продукти, медикаменти під захистом нічної темряви аж до позицій підрозділів.
Одного разу два «Урали», які доставляли боєприпаси на позиції взводу Сергія, потрапили в халепу. Водій вибрав невдалу дорогу і застряг у яру в багні. У цей час противник засік вантажівки квадрокоптером і почав обстрілювати їх з БМП-1. Біля машин було близько десяти осіб охорони, але вони не могли нічого вдіяти. Один із пострілів упав буквально за 5 метрів від людей, які скупчилися біля вантажівки. На щастя, тільки двоє з них дістали осколкові поранення.
Сергій Хомініч, на той час командир взводу, швидко оцінив обстановку, прийняв рішення і прийшов на виручку зі своїми морпіхами. Техніка була пошкоджена осколками, залишати її до ранку було вкрай небезпечно. А поранених потрібно було негайно евакуйовувати.
– Спочатку ми з СПГ і ДШК вдарили по БМП, а коли вона замовкла, – розпочали евакуацію. Витягали техніку і рятували людей. У повній темряві, без світла фар, – розповідає Сергій. – Вантажівки в безпечне місце відбуксирували БТР-80 із резервної бронегрупи, а поранених вивезли волонтерською «Волинянкою», яка у нас не гірше всюдихода і швидкість тримає під сотню.
А під кінець року, в листопаді, Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України вручив Сергію орден «За мужність» ІІІ ступеню, як визнання його високих командирських якостей, рішучість та успішне проведення бойової операції.
На териконах під Докучаєвськом
У 2019 році підрозділи роти Сергія Хомініча тримали позиції на 3-х штучних висотах – териконах. Два з них вони повністю контролювали, а третій був наполовину під ворогом, на відстані – до 200 метрів. Із СП на одному з териконів було добре видно промзону Докучаєвська. Звідти ворожі корегувальники спостерігали за нашими позиціями й направляли артилерійський вогонь. Позиція у них була вигідна, на висоті, а в промисловій зоні багато будівель, звідки зручно спостерігати залишаючись непоміченим.
– Ми отримали розвіддані, що з ділянки промзони, яка знаходиться у нашому секторі огляду, готується завдання артилерійського удару по позиціях сусідів, будуть працювати корегувальники противника, – розповідає Сергій. – Нам необхідно було їх нейтралізувати. До виконання завдання готувалися заздалегідь. Вранці облаштували вогневу засідку з ПТУР «Метис». Мої хлопці з досвідченими птуристами уважно спостерігали за визначеною ділянкою. Як тільки розпочався артобстріл наших позицій, ворожі корегувальники активізувалися. За відблисками оптики та пересуваннями ми їх вирахували й запустили в це місце ракету. Як згодом з’ясувалося, нам вдалося знищити корегувальників, серед яких був і начальник артилерійської розвідки так званого 1 АК.
Про колектив і командування ротою
Таких бойових епізодів у морпіхів було чимало. І за успішним виконанням кожного бойового завдання, запевняє Сергій, насамперед стоїть добре навчений, підготовлений і досвідчений особовий склад підрозділів.
– Кістяк роти складають люди, – каже Хомініч, – які на війні з чотирнадцятого року, і всі вони нині на керівних посадах. На них тримаються підрозділи. Вони вчать, діляться знаннями і досвідом із молодим поповненням. Звичайно, новачки проходять достойну підготовку в навчальних центрах, в школі морської піхоти. Але бойовий досвід можна здобути тільки на передовій, ніякі академії його не дадуть.
Загалом колектив роти досить молодий – 20-25 років, лише декільком близько 30-ти. Є тут хлопці з усіх куточків України, і з західних областей, і з південних, і з Донбасу. І всі вони легко знаходять спільну мову, бо мета у них одна – воювати за Україну. З часом хлопці сприймають бойових побратимів як рідню. Не дарма ж кажуть, що військовий підрозділ це − як одна сім’я. Адже від кожного залежить доля всього підрозділу, і навпаки, від злагоджених дій усіх залежить кожен.
Про свою роту старший лейтенант Хомініч каже просто: «Колектив у нас хороший, я впевнений в цих людях – вони не підведуть. Колись мій перший командир роти сказав, що ротний і командир окремого батальйону, це найскладніші посади. Тільки прослуживши на них не менше трьох років, можна повністю досконало керувати підрозділом. Але на війні це відбувається набагато швидше, тут саме життя вчить. Кожен день на передовій − як випробування на живучість, силу і витривалість. Командир повинен мати сталеві нерви й добре серце. Щодня ти впливаєш на підлеглих, а вони на тебе. І коли в тобі немає фальші, колектив цілком і повністю приймає тебе, і стає монолітом. А це вже сила, яка спроможна побороти будь-що і виконати найскладніше завдання».
У вересні цього року старший лейтенант Сергій Хомініч «За особисту мужність, виявлену під час бойових дій, зразкове виконання військового обов’язку та високий професіоналізм» був нагороджений орденом Данила Галицького, який вручив йому особисто Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України на КСП батальйону морської піхоти.
