АрміяInform уже розповідала про те, як 20-річна курсантка Одеської військової академії Вероніка Мінасова виборола 4 золоті нагороди на чемпіонаті України з гирьового спорту. З підсумковим результатом 156 підйомів гирі вагою 24 кілограми вона стала переможницею чемпіонату, при цьому встановила одразу декілька національних рекордів і отримала звання майстра спорту.
Про те, яким був шлях до перемоги, а також про свою велику військову родину, розповідає Вероніка Мінасова.
– Твоє досягнення на Чемпіонаті України стало дійсно гучною подією! Ніхто не очікував, що така тендітна дівчина вагою 68 кг і зростом 1.65 см зможе показати рекордний результат. Як тобі це вдалося і чому ти обрала саме гирьовий спорт?
– Усе почалося ще на першому курсі академії. Побачила, як хлопці займаються в секції гирьового спорту та захотіла спробувати. Мені дуже сподобалося, що в цьому виді спорту насамперед потрібен міцний дух і сталевий вольовий характер. Тренер, старший викладач кафедри теорії та організації фізичної підготовки Військової академії (м. Одеса) підполковник Дмитро Полозенко, спочатку навіть намагався відмовити мені. Тим більше, що я не мала якихось особливих даних для заняття «важким» спортом, раніше займалася тільки звичайною фізкультурою. Але я вирішила довести, що зможу досягти поставленої мети. Починала з малої ваги 8-12 кг, виконувала всі настанови тренера. Вже за місяць взяла участь в першості Одеської області й несподівано для всіх зайняла перше місце. Після цього з’явилася додаткова мотивація і бажання йти далі, стати ще сильнішою. У 2019 виграла чемпіонат Сухопутних військ, а у вересні 2020 стала чемпіоном України у ваговій категорії 68 кг. До слова, мій переможний результат – 156 підйомів гирі вагою 24 кг ривком за 12 хвилин з довільною зміною рук, виявився нижче мого найкращого особистого досягнення – 175 разів. Мабуть, позначилося хвилювання. В іншій вправі – поштовху двох гир з двох рук по довгому циклу: від ніг на груди і над головою – мій показник був 7 підйомів.
– До яких змагань готуєшся тепер, є бажання підкорити світові рекорди?
– Попереду чемпіонати Європи, світу. Є велике бажання досягнути успіху на цих змаганнях. Тренуюся практичного щодня. Працюю з гирями вагою 16, 24, 28, 32 кг. Багато часу приділяю функціональній підготовці: присідання, тяги зі штангою, бігаю кроси 6, 8, 10 кілометрів. Сподіваюся, що мені вдасться досягнути найкращого результату.
– Як до твого захоплення ставляться твої близькі?
– У нашій родині ніколи не було спортсменів. Спочатку батьки не хотіли, щоб я цим займалася. Вважали, що для дівчини є більш традиційні види спорту. Хвилювалися за моє здоров’я, але з часом, коли зрозуміли, що я ставлюсь до цього дуже серйозно, побачили мої досягнення – стали підтримувати.
– Правда, що в твоїй великій родині вже п’ять поколінь військовослужбовців?
– Дійсно, всі мої близькі й дальні родичі професійні військові. Мій прапрадід по материнській лінії ще у 19 столітті служив у артилерійському полку міста Буйнакськ. Прадід, Зіновій Карпинський 1910 року народження, кадровий офіцер, загинув під час оборони Києва у 1941 році. Дідусь, полковник Юрій Терських, у 50-х роках минулого століття закінчив Калінінградське артучилище, служив на різних посадах у Збройних Силах колишнього СРСР. Свого часу в Одесі обіймав посаду начальника кафедри об’єднаного училища для іноземних слухачів. Дідусь по лінії тата – генерал-майор Володимир Мінасов, теж артилерист. Закінчив Тбіліське артучилище, був начальником Одеського артилерійського училища, а пізніше заступником начальника Одеського інституту сухопутних військ. Тато, підполковник медичної служби Роман Мінасов, очолює медичну службу Військової академії (м. Одеса). Мама в мене також військова, старший прапорщик, і хоча закінчила Одеський політехнічний інститут, з 1985 року проходила службу на різних посадах у частинах спочатку Радянської армії, а згодом Збройних Сил України.
– Отже, ви продовжувач сімейної династії військових у п’ятому поколінні. Напевно ця обставина найбільше вплинула на ваш професійний вибір?
– Так, по лінії мами я продовжую сімейну династію військових у п’ятому поколінні. Хоча на мій вибір більше вплинув приклад старшого брата Юрія, кавалера ордена Богдана Хмельницького, учасника боїв під Савур-Могилою. Нині він старший викладач кафедри військової розвідки Військової академії (м. Одеса). У 2007 році закінчив Одеський інститут сухопутних військ і проходив службу в 79-й аеромобільній бригаді. Доволі часто бувала в нього на службі. Дивилася, як тренуються справжні чоловіки. Десантники вчилися стрибати з парашутом, майстерно володіти всіма зразками сучасної зброї, виживати на полі бою. Теж свого часу мріяла стати десантником. Проте того року, коли вступала до вишу, мені відмовили до вступу на факультет ДШВ і я вступила на факультет підготовки спеціалістів матеріально-технічного забезпечення. Навчаюсь на третьому курсі. Але, після закінчення академії, сподіваюся продовжити службу в Десантно-штурмових військах. Тем більше, що мій чоловік, лейтенант Ян Савчук, з яким ми нещодавно одружилися, теж закінчив у 2018 році факультет ДШВ та морської піхоти Військової академії (м. Одеса) і нині продовжує службу на посаді командира взводу в одному з підрозділів морської піхоти. Він також, як і мій брат, брав участь у бойових діях у 2014 році в складі 80-ї аеромобільної бригади на Сході країни. Сподіваюсь, що наша молода родина буде гідно продовжувати традиції династії Мінасових-Савчук – захищати свою країну!
Фото з архіву Мінасових
