У цьому переконаний координатор та керівник національного мистецького проекту «Арт-перемир’я», письменник та учасник бойових дій Борис Кутовий. Про це інформує «Голос України».

Ми зустрілися з паном Борисом погожого осіннього дня у центрі Краматорська, який дедалі відбудовується, набуваючи вигляду суто мирного міста. Водночас за кілька десятків кілометрів триває війна, гримлять постріли, страждають від російської агресії мирні люди й зокрема — діти, допомога яким є для нашого співбесідника та його побратимів не лише службовим обов’язком, а й життєвим покликанням.

У військкоматі дивувалися, як багато на війну йде добровольців…

— Цього року газета Верховної Ради України «Голос України» у партнерстві з Національною спілкою журналістів України й за підтримки Головнокомандувача Збройних Сил України Руслана Хомчака оголосила творчий конкурс «Героям слава!», — наголошує Борис Кутовий. — Ми закликали до участі у ньому всіх авторів, і передусім тих, хто був на війні, хто був усі ці роки разом зі своєю країною.

Адже наші українські військові — не тільки мужні герої, які ризикують своїм життям заради рідної землі, а ще й обдаровані талантами, творчі люди. На війні можна зустріти чимало таких творчих особистостей.

Проект «Героям слава!» покликаний нагадати: кожному з нас у житті надається можливість зробити вчинки. Саме такий, як зараз, період випробувань, період війни, немов лакмусовий папірець, перевіряє кожного на небайдужість, на справжність, на те, наскільки твоє серце живе. 2014 року, коли наша армія не була сильною, ми, українці, об’єдналися й піднялися на захист своєї країни і свободи, щоби дати гідну відсіч ворогові.

У військкоматі, куди 2014 року я прийшов добровольцем і де проходив медкомісію, лікар — побитий життям, у літах, мені сказав: «Дивуюся, як багато чоловіків добровільно йдуть на війну». І справа була не в зарплаті, що не перевищувала тоді 3—3,5 тисячі гривень, не в нагородах, не в якомусь кар’єрному зростанні. Адже за роки війни я з лейтенанта дослужився до капітана. І хоча до війни був підполковником МВС із певною вислугою у цих службах, — для мене, лейтенанта запасу, 2014 року було честю стати до лав захисників.

Єдине, про що просив, щоб мене призначили на службу за фахом. Як спеціаліст з агентурно-оперативної роботи я розумів, що в армії не вистачає таких фахівців. А потім була служба безпосередньо у Силах Спеціальних операцій, яка триває до цього часу.

Війна позначилася своїм негативним відбитком на багатьох людях, яким довелося пережити трагедії й психічні травми. Було чимало особистих драм. Були родини, які розпалися. Дехто не витримав випробувань і зламався, бо було насправді важко.

Але багато є справжніх героїв, що стали твердішими, відчули потребу робити вчинки, яких раніше не робили, і ця війна наново розкрила здібності й потенціал українців.

Для мене героїзм — це не лише помітний для всіх вчинок, про який знає вся країна, за який ти отримуєш нагороду і стаєш відомим для всіх. Справжній військовий героїзм — це щоденна, важка, непроста праця на фронті. Герой — це людина, яка не була байдужою, не лишилася осторонь подій, що відбувалися в країні. Подивіться, скільки зроблено було волонтерами. Скільки зроблено було просто на своєму Богом даному місці лікарями! У мене в родині кілька поколінь лікарів, ціла династія. І хоча сам я обрав військову службу, проте знаю про всю важкість лікарської праці на війні, бо мій рідний дядько — Олександр Кутовий — професор, доктор наук, завідувач кафедри госпітальної хірургії обласної лікарні імені Мечникова у Дніпрі. Ця лікарня першочергово приймала важкопоранених. Та й не тільки лікарі, а кожна людина, яка чесно працювала і працює в цей важкий період, робить свій щоденний внесок у здолання труднощів, у перемогу.

Усім у житті керує любов

— Гуманітарні проекти, впроваджені на Донбасі саме військовими, демонструють нове обличчя нашої армії, нашого бійця, який вміє не тільки тримати зброю в руках і виконувати бойові завдання. Насамперед українські військові лишаються людьми, — продовжує Борис Кутовий. — Саме тут, в Україні, з’явився досвід, коли військові, усвідомлюючи, як страждають поруч люди, простягають їм руку допомоги. Саме тому в нас у 2016 році зародився проект «Допомога йде!». Чимало мешканців прифронтової зони не можуть отримувати медичну допомогу. На допомогу їм йдуть насамперед військові лікарі, яким великий уклін, але потреба залишається.

Аби допомогти мешканцям прифронтових міст і селищ, і перш за все дітям, я скористався зв’язками, зокрема родинними, з відомими лікарями. Мене почули й керівники Дніпропетровської та Запорізької областей, які забезпечили можливість надання безплатної медичної допомоги дітям Донбасу з населених пунктів, що потерпали від війни. І вже 2016 року перша група дітей вирушила на лікування.

Набрати групу виявилося непросто. Бо хтось розповсюджував чутки, і робив це дуже професійно, що нібито військові відбирають дітей «на органи», нібито продають кудись за кордон. І коли повернулися з лікування перші 18 дітей з Мар’їнки, Нетайлового, Миронівського, Світлодарська, то всі зрозуміли: допомога насправді йде! Діти відбували на лікування у супроводі дорослих, батьків. Їм надавалися окремі палати, найкраще медичне обслуговування. І нам вдалося дуже якісно допомогти. Загалом ми пролікували майже 160 дітей віком від року (були навіть і немовлята, яким робили операції на серці) до 16 років. Були хірургічні втручання на серці й нирках. Були й критичні ситуації, коли ми доставили до медичного закладу хлопчика з нирковою патологією, про якого потім лікарі сказали: якщо б не було оперативного хірургічного втручання, то він і тижня би не прожив.

Востаннє допомагали пораненому внаслідок обстрілу хлопчику з Мар’їнки, у якого в кінцівках залишалося дуже багато мінних уламків. Окрім як у спеціалізованій клініці їх не можна було видалити остаточно, бо існував ризик втратити ногу.

Були також і діти, яким ми допомогли у психологічному плані. Пригадую, їдемо поблизу Авдіївки: зима, сніг, мороз, і бачимо дитину років 13. Ззовні нормальний, цей хлопчик, зі слів дорослих, пережив сильний стрес, коли під час ворожого обстрілу побачив загибель поруч маленької дівчинки. Інший хлопчина пережив обстріл, унаслідок якого була важко поранена людина, — її він побачив, коли забіг, рятуючись, у під’їзд будинку. Окрім таких, крайніх випадків, був просто жах життя на лінії зіткнення, сповнений постійних обстрілів і розуміння, що кожну хвилину твоя домівка може розвалитися…

А ще я запам’ятав десятирічного Максима з Авдіївки. У лікарні Дніпра його прооперували, розмістили у палаті. Лікарка, яка чергувала, включила йому телевізор. Якраз показували у новинах, що обстрілюють Авдіївку, де він жив з бабусею і з домашньою улюбленицею — кицькою. Нічого не сказавши, хлопчик одягнув куртку й пішов до виходу. Його там зупинили, запитали: «Куди ти?», на що він відповів: «Я їду до Авдіївки, там бабуся, про неї нікому попіклуватися». Приїхавши до Максима, я з ним порозмовляв, заспокоїв хлопця, ми тоді одразу зв’язалися з представниками цивільно-військового співробітництва. Вони знайшли бабусю Максима, якій привезли допомогу, погодували кицьку. Хлопець поговорив із бабусею по телефону і нарешті заспокоївся.

На прикладі Максима я переконався, наскільки ці діти правильні. Вони все тримають у собі. А ще — подивіться, яка сила в дитини, що він, перебуваючи у спокійному, затишному місці, пішов туди, де війна. Бо там його рідний дім, його рідні люди.

Розмірковуючи над прикладом цього хлопчика з Авдіївки й багатьох, кого зустрів за ці роки, я дійшов висновку: кожною людиною, свідомо чи підсвідомо, в житті керує любов — до рідного дому, до своїх близьких, до жінки, яку кохаєш. До дитини, яку любиш. До своєї мови. До того, що ти є. Бо ми є  те, що ми робимо й відчуваємо.

От і зараз, перебуваючи у мирному Краматорську, відчуваєш любов до людей, які тут живуть, бо вони — українці, наші співвітчизники. Саме ця любов дозволяє людині робити справжні вчинки і зрештою перемагати.

Якими виростуть діти, такою і буде наша країна

— Стратегічна гуманітарна ініціатива «Допомога Схід» увібрала чимало важливих напрацювань, що підтверджують: український військовий — це соціально активна людина, яка має своє судження й здатна робити дуже корисні для всіх конкретні вчинки, — зазначає Борис Кутовий. — У рамках проекту «Допомога йде» на базі 6-ї клінічної лікарні м. Дніпра ми допомагали не тільки дітям. Окремо до лікування 160 дітей були проведені 43 операції з імплантації суглобів. Проведено також до 15 хірургічних втручань — онкологічних і урологічних, променеве лікування.

Наш проект «Допомога Схід» сьогодні — це більш як 70 тонн гуманітарної допомоги медичного призначення для прифронтових лікарень і для військових мобільних шпиталів.

Неполітична організація «Асоціація міжнародних автомобільних перевізників України», президентом якої є Леонід Костюченко, безплатно надає нам транспорт для автомобільних перевезень саме на Донбас. Чималу допомогу надають закордонні бенефіціари, до яких належить пані Діана Дользь — одна з керівників Міжнародної асоціації «Медична і благодійна допомога Франція — Україна».

А ще дуже важливим елементом ініціативи «Допомога Схід», її відгалуженням є національний культурний мистецький проект «Аrt-перемир’я». Розпочинаючи його разом із головним режисером Національного театру оперети Максимом Добролюбовим, ми усвідомлювали: діти Донбасу сьогодні недоотримують багатьох елементів української культури, зокрема й театральної. І в цьому сенсі «Аrt-перемир’я» орієнтоване на те, щоб донести українське театральне мистецтво саме до дитини, яка мешкає неподалік від лінії зіткнення. Адже у ті населені пункти ніхто не приїздить, особливо актори. Натомість там дуже багато іншомовного, російського телебачення.

Пригадую, як під час обстрілів Авдіївки взимку 2016-2017 років ми приїхали до селища Ласточкине, щоб допомогти людям. Якраз був обстріл, свіжі вирви, димний порох над ними. Ми запитали у мешканців: «Що вам потрібно? Теплі речі, продукти?» І почули у відповідь: «Привезіть нам українських газет, бо Останкіно нам уже просто остогидло!». І саме завдяки підтримці головного редактора газети «Голос України» Анатолія Горлова нам вдалося щотижня три тисячі, а зараз уже й п’ять тисяч примірників газети «Голос України» доправляти до найбільш важкодоступних ділянок Донбасу, де на друковане слово очікують як цивільне населення, так і наші військові. Не завжди в районі лінії зіткнення доступними є Інтернет і мобільний зв’язок. Військові на передовій не дивляться телевізор і не слухають радіо — їм без того є чим займатися. Але свіжий номер газети в окопі, в опорному пункті — це живий голос, і це дуже важливо. Ми втілили цей проект саме для покращення інформаційної комунікації зони зіткнення, взагалі Донбасу з Україною. Адже Донбас — це Україна. А без нормального обміну інформацією можна чекати чого завгодно. Це ж Бісмарк ще у ХІХ столітті сказав: «Ворог іде туди, де програє вчитель і священик».

Найголовнішою є перемога над байдужістю

— Які у вас найсильніші враження від перебування на війні?

— Вражень було дуже багато. Якось у Бахмуті в рамках нашого проекту «Аrt-перемир’я» ми зібрали дітлахів із усього Бахмутського району — з Світлодарська, Новолуганського, інших прифронтових містечок. Від імені українських військових я привітав дітей і розповів їм, що разом з моїми побратимами сьогодні тут ми боронимо рідну землю. А після вистави кожна дитина виходила з солодким подарунком — шоколадкою.

До мене тоді підійшов блідий і трохи сутулий хлопчина років тринадцяти-чотирнадцяти, який навіть не протягував руку за шоколадкою, а запитав мене: «А чому ми, діти Донбасу, важливіші за інших?» «Що ти маєш на увазі?» — намагаюсь дізнатися. Він пояснив: «Ви сказали, що ви нас захищаєте. Але щоб нас захищати, ви маєте вбивати інших. То наші життя важливіші за життя тих, кого ви вбиваєте?» Я не знайшовся, що відповісти, але потім довго не знаходив собі місця. Згодом був написаний мною вірш, який так і починається: «Чому ми важливіші за інших?» — спитав мене хлопчик із блідим обличчям». Звертаючись до мого юного співрозмовника, я висловив саме те, що думав: «Ні, не вбивати, а вмирати ми прийшли на Донбас. Бо це наша рідна земля, наша мати, наша Україна. Ми, військові, прийшли не вбивати, ми прийшли захищати нашу рідну землю і вмирати, якщо потрібно». Більше не довелося мені зустріти того хлопчика. Але сподіваюся, що до нього прийде розуміння моїх слів.

Отже, культурно-мистецький проект «Art-перемир’я» важливий тим, що ці діти не лише привчаються до української культури і мови, сприймають у своїх душах зернятка нашої національної самосвідомості. Вони також бачать, що ми, військові, — звичайні, добрі люди, ми їх любимо й про них піклуємося. Це є дуже важливим, оскільки російська пропаганда продовжує насаджувати стереотип «карателя», якогось «жидо-бандерівця», який прийшов «їсти дітей», як це лунає з телепрограм із протилежного боку. Спростувати оту пропаганду здатна навіть не контрпропаганда, а просто — добрі вчинки, благородні дії в цьому напрямі й живе спілкування.

Сьогодні, коли ми переживаємо чимало труднощів — економічних, соціальних, політичних, коли мої військові побратими ризикують життям на лінії зіткнення, де точаться бойові дії, постає питання: заради чого? Саме заради майбутнього. Хто житиме в майбутній Україні? Ці діти. Що вони будуть нести в життя? Що вони вже несуть у життя? Що в їхніх серцях міститься? Що там проростає? Це є дуже важливим. Адже саме на Донбасі приходить повне розуміння того, що ми маємо протидіяти не тільки військовій навалі російського агресора, а ми маємо боротись за душі та свідомість дітей, які ростуть в Україні. Щоб кожен із них у майбутньому виріс справжнім українцем.

Якщо ми сьогодні робитимемо кроки в цьому напрямі, то Україна ніколи не стане якимось придатком до інших країн, якими б вони розвиненими не були. Головною нашою метою є виховати дітей із вільною національною самосвідомістю. І коли я зустрічаю дітей, які не розмовляють і не читають українською, — для мене це особиста трагедія.

Для того щоб прищепити юним українцям сходу любов до українського слова, з метою привернути увагу до культурних проблем, до дітей Донбасу і був започаткований за підтримки «Голосу України», за сприяння Національної спілки журналістів України, благодійний проект із реалізації дилогії «Листи здалеку». Нам вдалося пролікувати, оздоровити 12 дітей, і це перший крок. Зараз ми збираємо кошти на лікування наступної групи, бо лікування однієї групи коштує більш як 100 тисяч гривень.

— Якими враженнями діляться діти після завершення оздоровлення?

— Ви знаєте, ці діти ніколи не були на морі! Незважаючи на те, що Маріуполь знаходиться зовсім поруч. Але вони з таких родин, які не мали змоги їх оздоровлювати навіть у своїй області. Тож для дітей це насправді особливі, яскраві враження.

Цей проект також підкреслив, що Україна має унікальний ресурс, унікальні можливості для того, щоб бути самодостатньою. Соледар, соляні шахти Донбасу — це настільки неповторне середовище й рідкісне місце, аналогів якому майже немає у світі. І це — наочний приклад самодостатності України, зокрема у питаннях оздоровлення.

— Якою є роль Командувача Об’єднаних сил ЗСУ генерал-лейтенанта Сергія Наєва у реалізації проектів, що ви їх втілюєте? Як давно триває робота у цьому напрямі?

— Наша перша зустріч з Сергієм Наєвим відбулася майже чотири роки тому, взимку, коли Авдіївку обстрілював ворог. Через руйнування комунікацій не було світла, води, тепла. Однією з перших тоді на потреби мешканців Донбасу відгукнулася Дніпропетровщина, направивши гуманітарні конвої вантажів. До Авдіївки виїхала велика фура, яку нам надала на благодійній основі Асоціація міжнародних автомобільних перевізників України для транспортування вантажів на Донбас. Мене взагалі завжди вражала мужність цивільних водіїв, які нарівні з військовими їхали допомагати своїм співвітчизникам.

Нас тоді зустрічав голова Донецької ОДА, який особисто висловив свою вдячність. Частину вантажу ми лишили у табірному містечку на стадіоні, а решту, з одягом та іншими речами, доправили на подвір’я школи № 2, де вже стояла черга з цивільних осіб за цією допомогою. Втім, на подвір’ї школи наша вантажівка забуксувала, і нам допомагали, підкладаючи дошки й насипаючи пісок під колеса, підполковник служби цивільного захисту Дмитро Третейкін і водій аварійно-рятувального загону Сергій Горбань. Зрештою ми виїхали. А за 20 хвилин мені дзвонять наші військові хлопці й кажуть: «Ви в сорочці народилися, бо саме в це місце влучила міна». Ми розуміли, що це була якась наводка, і корегування вогню відбувалося з самої Авдіївки. Сержант Сергій Горбань від розриву міни загинув одразу. А підполковник ДСНС Дмитро Третейкін отримав важкі поранення у живіт і за два тижні помер у лікарні імені Мечникова.

Генерал Наєв, який тоді був командувачем оперативного командування «Схід», викликав мене на доповідь, вислухав. І з того часу надавав дійову підтримку в роботі. Саме за його ініціативи, під час перебування на посту Командувача Об’єднаних сил, були започатковані проекти «Допомога Схід», «Аrt-перемир’я» та «Подаруй дитині Донбасу книжку українською мовою» і багато інших.

Скажу відверто й без перебільшення: Сергій Наєв є взірцем справжнього українського генерала, за яким війська йдуть у бій за покликом серця, а не тільки за наказом. Він багато зробив і має дуже високий рейтинг на Донбасі завдяки втіленню багатьох ініціатив.

Кращі напрацювання, започатковані генералом Наєвим, розвиває та продовжує сьогодні цивільно-військове співробітництво. Адже напрацьований унікальний досвід, коли ми не чекали, а знаходили можливість робити щось власними руками, виходячи з тих обмежених ресурсів, об’єднувати людей для виконання конкретних завдань. При цьому жодної копійки не було взято з бюджету. Подивіться сьогодні на наші гуманітарні проекти і на тих небайдужих людей, які нам допомагають. Коли ми лікували дітей, нам надало своє сприяння ДП «Артемсіль». Нас підтримують інформаційні ресурси, і насамперед «Голос України», НСЖУ. До втілення проектів долучилися представники бізнесу, українці різних професій, державні установи, закордонні діаспори. Ми наочно показали, що армія є дуже великою силою не тільки у військовому значенні, а й в соціальному плані. Та найголовніше — те, що ми робимо, вчить людей небайдужості. Пробуджує в них кращі прагнення й розуміння того, що ніхто не прийде і не почне робити щось замість нас.

— Чи буде продовження гуманітарних проектів, які започатковані генералом Сергієм Наєвим і координатором яких ви є?

— Безумовно. «Art-перемир’я» триває, у нас багато планів і творчих задумів. Один із них — майбутня постановка по дилогії «Листи здалеку», яку включив у план роботи на наступний рік Чернігівський театр ляльок. Будуть продовжені й програми медичного спрямування. У листопаді плануємо передати велику партію гуманітарної допомоги до чотирьох військових шпиталів за підтримки Асоціації «Медична та гуманітарна допомога «Франція-Україна» й Асоціації міжнародних автомобільних перевізників України. Отже, робота триває. При цьому ми намагаємося не перекривати діяльність, що їх виконують інші служби та структури. Ми допомагаємо тим, кому сьогодні найскладніше, долати певні труднощі й розв’язувати проблеми, які є. Саме тому проект і має назву «Допомога Схід», де ключове слово «допомога».