Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Гирьовий спорт є чи не найпопулярнішим у війську. А серед переможців на різноманітних чемпіонатах з цього виду обов’язково побачите представника Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба – будь то курсант чи вже офіцер, який колись навчався у стінах цього закладу. І не дивно, адже секцією гирьового спорту в університеті від самого створення завідує її беззмінний керівник – заслужений тренер України Борис Смирнов.
За часи незалежності України команди під його керівництвом 13 разів ставали переможцями чемпіонатів серед вищих військових закладів освіти та 7 разів були срібними призерами. З-під крила тренера вийшли близько 40 майстрів спорту України, 4 заслужені майстри спорту України, 4 майстри спорту міжнародного класу. Вихованці Бориса Павловича неодноразово ставали чемпіонами й призерами міжнародних змагань.
Тренерську діяльність він не припиняє і нині, попри поважний вік – днями йому виповнилося 85 років!
Борис Смирнов ще з дитинства став зі спортом на «ти». Ріс із мамою, батько загинув до початку Другої світової.
– Як нині кажуть, я «дитина війни». Народився у 1935-му, – розповідає Борис Павлович. – Що тоді у нас було? Голодне дитинство. А коли вдавалося чимось перекусити, бігли на вулицю – там на нас чекали футбол, легка атлетика або лижі. Більше нічого не мали з розваг, тільки спорт.
Закінчивши військове училище, Борис, після кількох місяців служби командиром взводу, отримав посаду офіцера з фізичної підготовки навчального батальйону, потім – полку, згодом – дивізії, а після – армійського з’єднання. Так дитяче захоплення спортом визначило всю подальшу долю. І навіть коли пішов у відставку, Борис Павлович не полишив улюбленої справи і зайнявся викладацько-тренерською роботою у військовому виші – організував секцію, зібрав першу команду.
– Тоді гирьовий спорт був не надто популярний, – пригадує тренер. – Минуло кілька років, перш ніж почалися серйозні змагання. Ну, а тоді вже – збори, чемпіонати, перші перемоги.
На всіх змагання Борис Павлович завжди поруч із командою – тренерська присутність і підтримка дуже потрібна спортсменам. Щоправда, якось він захворів, і команда виїхала на чемпіонат без нього, у супроводі іншого викладача.
– Я тоді телефонував їм щогодини, – пригадує Борис Павлович. – Дізнавався, як ідуть справи, давав поради, підбадьорював кожного. Дуже переживав.
Телефонні настанови тренера допомогли, і команда повернулася навіть не з однією, а з кількома перемогами.
– Коли є достойний суперник, перемагати завжди приємно, – говорить Борис Павлович. – А нині конкуренція між армійськими спортсменами значна – фактично наступаємо на п’яти один одному, тому треба постійно тримати команду в тонусі.
А робити це Борис Павлович вміє – окрім регулярних інтенсивних тренувань, під його керівництвом в університеті постійно проводять різноманітні змагання з гирьового спорту – так відбирають найкращих, а у спортсменів гартується дух перемоги.
– Відібрати вихованців секції нелегко, – говорить тренер. – Але якщо зумів підібрати ключик до серця спортсмена, то успіх йому гарантований, хоча для цього потрібно добряче попотіти.
До кожного з підопічних Борис Павлович вміє знайти персональний підхід, віддаючи перевагу «прянику» перед «батогом». Кілька підбадьорливих слів – і наступного тренування спортсмен б’є власний рекорд, зростає над собою.
– Нелегко поєднувати навчання у виші з виснажливими тренуваннями. Гирьовий спорт, хоч і найчесніший, але, напевно, й один із найважчих. Тому не всі витримують, – говорить Борис Павлович. – Утім, будь-якому спортсменові важливо розвинути не лише силу, витривалість, а й внутрішній стрижень. Часто помічаю: хто досягнув успіху в спорті, успішні й в інших сферах – службі, роботі, особистому житті. Тому і далі виховуватиму переможців.
