Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Наталія — старший фельдшер медичного пункту бойового батальйону. Служить вже два роки і запевняє, що саме тут – на сто відсотків її місце. У батальйоні її всі поважають. Знають, що навіть до банального, на перший погляд, головного болю поставиться з усією серйозністю. Не просто байдуже дасть таблетку, а й розбереться, чому болить, вислухає, допоможе… Що вже казати про серйозні поранення! У критичних ситуаціях жінка робить неможливе!
Родом Наталія з Луганщини. Коли розпочалась війна, виховувала вдома маленьку дитину та з жахом спостерігала, що коїться навколо. Згадала про незавершене навчання в медичному коледжі, відновилась, вивчилась і підписала контракт.
— Коли постало питання виходу на роботу, запропонували місце фельдшера на лисичанській «швидкій», — пояснює Наталія. — Та я усвідомлювала, що потрібна тут, на фронті, що хлопцям знадобиться моя допомога. Коли прийшла у військо, зрозуміла наскільки не помилилась, на той час у медпункті я була єдиною людиною із медичною освітою.
Звісно, за два роки служби в бойовому батальйоні – бувало різне… Попри всі намагання, врятувати вдалось не всіх.
— Ніколи не забуду, як торік стикнулись із чотирма бойовими пораненнями одночасно. Одному хлопцеві снайпер влучив прямо в голову, калібр – 7,62. І ми ніби розуміли, що таке поранення несумісне з життям, та робили все, що могли. До шпиталю хлопця не довезли. Кажуть, що медики мають бути прагматичними, сильними, та в мене сльози просто рікою лились… Адже хочеться допомогти абсолютно кожному. Тож коли вдається когось врятувати, і я маю на увазі не лише бойові поранення, то отримуєш просто неймовірне задоволення.
Під час перемир’я сержант також ледь не щодня вирушає на передню лінію.
— Проводимо заняття з тактичної медицини, перевіряємо санітарний стан пунктів приймання їжі – все це насправді дуже важливо. Та й часто просте спілкування для хлопців – на вагу золота.
