ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Одна пише таткові на небо, друга – просить з’їздити на могилку

Прочитаєте за: 9 хв. 13 Жовтня 2020, 19:09

Для кожної сім’ї їхній чоловік-захисник, який відстоює майбутнє України на Сході або, на превеликий жаль, уже поклав життя у цій війні, – безумовно найдорожчий, найкращий і наймужніший коханий, тато, син… Коли ж доводиться чути добрі слова не тільки з уст рідних, а й від друзів дитинства, вчителів, побратимів та просто знайомих, розумієш, що мова йде про Людину з великої літери. Полеглий під Іловайськом майор Олексій Шепелюк був саме таким – зразковим учнем та курсантом, люблячим чоловіком і батьком п’ятьох дітей, прикладом для наслідування молодшим братам. Ця історія не тільки про добре серце й відважність офіцера Збройних Сил, а і про неймовірну історію кохання. А ще – про біль сотень українських родин, для яких день 25 серпня 2014-го став найжахливішим…

«Його тіло полетіло на мене і так врятувало від смерті»

Олексій Шепелюк народився 19 травня 1977 року в м. Спаськ-Дальній Приморського краю РФ. Дитинство і юнацькі роки провів у Ніжині на Чернігівщині. Як розповідає його мати, майбутній офіцер ще з дитинства вирізнявся загостреним почуттям справедливості. Оберігав від чужих образ молодших братів і старшу сестру, завжди чинив по совісті.

– Наша сім’я в четвертому поколінні була військовою, проте Льоші ніхто не нав’язував саме цього фаху. Він на відмінно навчався, займався спортом, туризмом. Єдиний з Чернігівської області набрав найвищий бал у вступі до військового інституту при СБУ. Та обставини склалися так, що вступив до Харківського військового університету, – згадує Людмила Володимирівна.

Здобуваючи військову професію, Олексій зрозумів, що не помилився з вибором. Стати офіцером – його доля, а ще – зустріти Марину, про яку трохи згодом. Після навчання у військовому виші за розподілом його відправили на службу до 51-ї ОМБр, що у Володимирі-Волинському.

Коли почалась війна, майор Шепелюк був командиром зенітно-ракетної батареї зенітного ракетного артилерійського дивізіону. Його підрозділ брав участь у боях під Іловайськом. Під час виконання бойового завдання група зенітників прибула на передову в розташування батальйонної групи. Саме тоді через кордон перейшли озброєні підрозділи російських військ, які одразу відкрили вогонь на ураження по українських військових. Наші підрозділи швидко опинились в оточенні, а їхня бойова техніка була виведена з ладу. За цих умов Олексій Шепелюк та командир зенітно-ракетного дивізіону Олександр Кондисюк, щоб не потрапити в полон, вирішили піти на прорив. Але під час виходу з оточення їхній підрозділ потрапив у засідку. Більшість групи прориву дістала важкі поранення, зокрема, і Кондисюк. Олексій Шепелюк спробував урятувати бойового побратима, але, наближаючись до товариша, сам зазнав важких поранень. Офіцерів оточила група з 12 російських десантників. І з цього моменту версії про розвиток подій далі в різних джерелах розходяться.

29 серпня 2014 року в ЗМІ повідомили, що, не бажаючи здаватись у полон, українські офіцери підірвалися гранатами із путінськими вояками. Однак незабаром виявилося: Олександр Кондисюк живий – тривалий час перебував у полоні загарбника. Про обставини загибелі побратима Олексія Шепелюка розповідає, що його смерть була раптова. «Ми перебували в оточенні російських десантників. Вибухова хвиля від міни поцілила по нас і влучила в Льошу, який зв’язаний лежав поруч зі мною. Його тіло полетіло на мене, що врятувало мене від загибелі», – зазначає Олександр.

У висновках судово-медичної експертизи вказано: ушкодження Олексія сталося внаслідок вибухової травми – травматичної ампутації лівої руки на рівні ліктя, роздроблення лівого стегна з раною, проникаючої в черевну порожнину рани тулуба.

Згадуючи спільні роки служби, Олександр Кондисюк розповідає, що Олексій був дуже відповідальним офіцером, а службові обов’язки виконував не просто добросовісно, а вкладав у роботу душу. У колегах він насамперед бачив людей, їхні проблеми й радощі, завжди був готовий допомогти…

«Після смерті Олексія знайшла його записник, а в ньому — вірші, присвячені мені. Перехопило подих, здушили сльози…»

Особливими словами ніжності, любові й водночас величезного суму про життя Олексія розповідає його вдова Марина. Їй довелося чимало пережити, адже рік чоловіка вважали зниклим безвісти, і лише в липні 2015 року його ідентифіковано за експертизою ДНК. Увесь цей час жінка займалась пошуками, чіплялась за найтоншу ниточку. Як згадує тепер, знайти людину після того пекла, що було в Іловайську, без допомоги фахівців неможливо. А впасти в повний відчай не дозволили діти. Заради них Марина мусила жити, ховати сльози і депресію, а раптове схуднення на десять кілограмів списати на якусь особливу дієту.

Марина і Олексій мають неймовірну історію кохання. Вони познайомились 24 серпня 1995-го, коли дівчина була школяркою, а юнак – курсантом. У процесі листування зародились перші глибокі почуття.

– Моя бабця вважала, що мені рано думати про кохання і потрібно вчитися, тому ховала від мене Олексієві листи. Я, дізнавшись про те, куди вони зникають, продовжила отримувати їх на адресу подруги. Та згодом через незалежні від нас обставини наші шляхи з Олексієм розійшлися. Він осторонь спостерігав за моїм життям, аж доки я не вийшла заміж. Коли про це дізнався, спалив мої листи. Я ж його послання зберегла… – згадує Марина.

Згодом дівчина народила двох дітей. Але шлюб не склався. У Олексія теж була сім’я, народився син. Вони не бачились довгі десять років. І якось спільні друзі запропонували зустрітись тією компанією, якою збирались багато років тому. Саме тоді їхні долі поєднались знову. І вже назавжди.

– Так сталося, що на той час і в нього, і в мене не дуже склалося з особистим життям. Коли він за деякий час після зустрічі запропонував зійтися, я не погодилась. Казала, що ми змінились, що в обох є діти, і живемо в різних містах, і що це неможливо. А він пропонував знову і знову. Я погодилась… Нині не жалкую про своє рішення, – продовжує Марина.

Олексій був дуже ерудований і творчий. Крім військової служби, багато чим захоплювався. І літературою, і музикою. Вдова офіцера каже, що він добре пам’ятав шкільну програму з хімії, фізики, біології, алгебри та геометрії, історії. Легко допомагав дітям з уроками, перечитував їхні підручники. А в останні два роки поглиблено вивчав англійську. На службі часто наносив обстановку на карту. Це в нього виходило дуже вміло – навіть у 3D-форматі.

Марина згадує, що Олексій мав багато планів. Мріяв про власний ресторан, адже любив смачну їжу й чудово готував. Хотів вступити до київського Мистецького інституту художнього моделювання та дизайну імені Сальводора Далі.

– Ми ще встигли з ним спроєктувати і зібрати трохи меблів у дім. Уже якось після смерті Олексія перебирала речі й знайшла його записник, а в ньому — вірші, написані в курсантські роки і присвячені мені. Перехопило подих, здушили сльози… Знала, що мене кохає, але коли читала їх, тілом бігли мурашки. У кожному рядку – така глибина почуттів!.. – згадує Марина зі сльозами на очах.

«Хочу поїхати до тата на могилку, і більш нічого…»

У шлюбі Олексій і Марина народили двох чудових донечок – Домініку та Женевьєву. Тепер дівчаткам 11 та 8 років. До Марининих старших дітей – Віталія та Маргарити (18 і 15 років) – Олексій ставився, як до рідних. Діти відчули це, тому без жодного примусу він став для них рідним татом.

Найстаршою дитиною серед всіх є Денис – син Олексія від першого шлюбу. Хлопцеві вже майже 20. Він мріяв піти стопами батька – хотів вступити до військового коледжу, але після проходження медкомісії плани довелося змінити. Недавно Денис закінчив Нововолинський електромеханічний коледж. Він єдиний з дітей був на похороні батька. Тоді йому було 15. Усе розумів, тяжко переживав, адже зовсім дорослий…

Втрату люблячого батька переживали всі діти. Адже він і балував їх, і водночас вчив дисципліні й порядку. Нині Марина розповідає, що дуже вдячна чоловікові, що багато часу приділяв їхньому вихованню, навчав малечу всьому: і виконувати обов’язки по дому, і мати власні цілі, захоплення.

18-річний Віталій за прикладом батька став опорою в сім’ї. Про те, що смерть батька наклала на нього свій відбиток, Марина до кінця зрозуміла, коли син змінив зачіску і стала помітна сивина на скронях.

Всі троє дівчаток – дуже творчі особистості. Вчать мови, дизайн, грають на музичних інструментах. І дуже сумують за татком. З однією у батька був особливий зв’язок. Якраз, коли 25 серпня 2014-го відбувались всі ті трагічні події в Іловайську, і Марина геть не здогадувалась, де перебуває її чоловік, найменша Женев’єва щось відчувала і цілий день плакала. Не могла пояснити матері, чому від сліз розривається її дитяче серце… Нині дівчинка розповідає, що тато часто сниться їй, завжди усміхнений.

А Домініка досі пише батькові листи. Розповідає в них усе, чим би хотіла з ним поділитися.

– Нещодавно підійшла і сказала, що знає, чого хоче на день народження: поїхати до тата на могилку в Ніжин, і більш нічого… – не стримує сліз Марина.

Єдине, що можна віддати загиблим Героям, – це пам’ять про них

Після підтвердження факту загибелі Олексія Шепелюка, пресслужба МОУ повідомила: командування підготувало документи на представлення майорів Кандисюка і Шепелюка до нагородження званням Героїв України (посмертно). Але в останній момент їх викреслили зі списків. У подіях тих гарячих серпневих днів 2014-го, коли сотні українських родин втрачали своїх рідних, і нині немає повної ясності. Єдине, що нині можемо віддати загиблим Героям, – це нашу пам’ять про них. У спогадах рідних і знайомих Олексій Шепелюк назавжди залишиться патріотом, справжнім офіцером та люблячим чоловіком і батьком. Людиною, що пішла в саме пекло війни, щоб захистити право на мирне життя власної сім’ї та рідного краю…

Вічна слава й світла пам’ять Героям, імена яких навіки ввійшли в історію України!

17

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас у Facebook
Пані Військова. Дайджест АрміяInform 30 років Незалежності. Дайджест АрміяInform Life story