Вирок отримав мешканець Канева Черкаської області, який у месенджері Теlеgram створив та адміністрував групу «Кіт говорить». Там він поширював інформацію про місця,…
На факультеті Протиповітряної оборони Сухопутних військ Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба навчається чимало учасників бойових дій. Проте четвертокурсник молодший сержант служби за контрактом Віктор Подолян користується особливим авторитетом та повагою з боку офіцерів. Адже він пройшов через запеклі бої, в 2014-му він двічі побував у російському оточені біля Савур-Могили та Іловайська, де у свої 19 років побачив справжнє «пекло».
Нині Віктор вийшов на випускний рубіж навчання у видовому виші. І менше ніж за рік він отримає офіцерські погони та прийме командування зенітним підрозділом.
Бойове хрещення
Народився і виріс Віктор на Одещині. Так сталося, що його вихованням займалася рідна тітка – Валентина Анатоліївна. Їхнє господарство в невеличкому селищі великим не назвеш і грошей постійно бракувало.
– Із дитинства звик сам всього добиватися та розраховувати лише на власні сили. Ще в школі навчився перемагати, завзято грав у футбол в місцевій юніорській команді. Виступали на районних і на міжрайонних змаганнях. Після 9-го класу пішов вчитися на тракториста. Та, по завершенню навчання в профтехучилищі в 2013-му році, вирішив піти до армії служити за контрактом. Так у 18 років я став механіком-водієм МТЛБ зенітного ракетно-артилерійського дивізіону окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу, – пригадав курсант ХНУПС.
Відносно спокійна служба обірвалася з початком окупації Криму та частини українського Донбасу. Зведений підрозділ бригади, до якого ввійшов і Віктор з іншими зенітниками, незабаром вирушив на Донеччину до одного з районів розташування неподалік Маринівки.
– Наприкінці червня ми прибули на місце. Там здебільшого забезпечували дії десантників та механізованих підрозділів. Постійно змінювали позиції. Одного разу наш підрозділ ночував за 7 кілометрів від держкордону. Тож ми точно бачили і без приладів, як з боку Росії на українську землю летіла «смерть». То були: «урагани», «гради», «смерчі» та важка арта, – поділився спогадами курсант ХНУПС.
Вартові мосту
Зовсім гаряче стало у липні, коли захисники України звільняли один за іншим населені пункти.
– Ми часто діяли як звичайна піхота. Приміром, коли точилися бої за Савур-Могилу ми утримували один напівзруйнований, але важливий міст через маленьку річку. На тій невеличкій ділянці фронту стояли до кінця, адже через водну переправу відбувався підвіз боєприпасів нашим військам та своєчасна евакуація поранених із Савур-Могили. Разом з основними силами ми тоді опинилися в оточені російських військ і стало дуже спекотно, – зазначив він.
Особливо небезпечно було із настанням сутінків. Ворожі розвідники та диверсанти намагалися всіляко вибити з позицій вартових мосту. Під ранок по них працювала артилерія. І так день за днем.
– Тоді більшості з нас було по 18-20 років та й досвіду спочатку зовсім не мали. Проте на війні швидко всього вчишся. Ми з друзями й досі дивуємося, як нам вдалося втримати ту переправу через водну перешкоду. Важко було пережити те, що коли Савур-Могилу таки довелося залишити і наші їхали першим «зеленим коридором», то росіяни не дотримались слова і розстрілювали із танків. Повз нас їхало чимало бронемашин з дірками від «прильотів» та у крові, а за ними авто із написами «Вантаж-200», – розповів військовослужбовець.
Іловайські події
У серпні підрозділ Віктора Подоляна перекинули під Іловайськ
– Вибухи, вогонь і червона земля від крові, – так я пригадую ті дні неподалік Іловайська. – Росіяни не шкодували боєприпасів. Ми ж буквально вгризлися у землю та давали гідну відсіч. Пам’ятаю, як одного разу до нас нахабно прибув російський офіцер, щоб поговорити з нашим командиром. Гість одразу поставив ультиматум, щоб ми за годину здалися. Звісно ж ми відмовилися… Після цього небо стало темним від снарядів та диму. Але ми знову витримали.
А коли таки надійшов наказ про відхід «зеленим коридором», то Віктор відчув дежавю та пригадав Савур-Могилу.
І дійсно, коли підрозділ бригади поїхав на захід від Іловайська, то окупанти, порушуючи свої ж обіцянки, відкрили вогонь.
– Стріляючи по нас росіяни часто влучали в будинки мирних громадян, на деяких з них були російські триколори. Ми відповідали на обстріли, як могли. Ті на певний час затихали, але потім знову переслідували нас, – розповідає наш герой.
Чотири бойових ротації
Не менш насиченою на бойові дії була і друга ротація тоді вже молодшого сержанта Подоляна, з листопада 2014-го по кінець літа 2015-го. Майже рік він із друзями тримав оборону поблизу Мар’їнки – однієї із найгарячіших ділянок лінії фронту на той час.
– За весь час перебування там ми не поступилися жодним метром, а навпаки відвоювали певну частину своєї землі. Знаєте, у юнацтві я розраховував лише на власні сили, на фронті ж – навчився довіряти бойовим друзям, – продовжив розповідь учасник антитерористичної операції.
Всього у молодшого сержанта Подоляна було чотири бойових ротації на «гарячий» Донбас. У сукупності його відрядження на Схід України тривали понад 2 роки. І увесь цей час він перебував на першій лінії.
Вдома, в Одеській області, на Віктора чекає його дівчина Віра. Весілля молодята планують ближче до випуску із харківського університету…
Фото з архіву Віктора Подоляна
