Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
140-річчу з Дня народження поета з трагічною долею і душею сміливця присвячується
Творчість поета Валер’яна Тарноградського й до нині, наче холодним душем, тушить гарячі голови п’ятої колони, яка пов’язує свої надії зі злочинним кремлівським режимом. Часова відстань між сьогоденням та часом, коли творив поет, значна – 30 − 40 роки ХХ століття, проте суспільні завдання досі близькі. Про творчий шлях митця читайте в АрміяInform.
Орлині виросли в нас крила,
Ми переможемо врага.
Згадай синів твоїх могили,
Вітчизно, мати дорога!
(1943 рік)
Народжені ці рядки під впливом страшних подій 1943 року, коли нацисти здійснили у Вінниці розкопки масових поховань репресованих і знищених радянською владою людей. Сотні українців знайшли там останній прихисток. Це варварство сколихнуло й обурило багатьох, розкрило очі на діяння московських катів. А поет, як речник справедливості, відгукнувся палкими рядками.
За іронією долі «проклятий враг» повернувся менше ніж за рік і взявся активно «зачищати» Україну від «непевних елементів». Звісно ж, не минув арешту й Валер’ян Тарноградський. На допитах, які проводили енкаведисти, у вину поетові ставили його співпрацю з газетою «Вінницькі вісті», де він друкувався протягом 1941 – 1943 років. У постанові про звинувачувальний вирок, зокрема, сказано (цитую мовою оригіналу): «В дни диких пыток и зверств, учиненнях немецкими карателями, стараясь замести следы своїх преступлений, оккупационные войска начали призводить раскопки в городе Виннице, устанавливать число жертв, пострадавших якобы благодаря терору советской власти. Выполняя указания националистов, разделяя их взгляды, стоя на их платформе, клевеща на советскую власть, Тарноградский пишет стихотворение «Згадай синів твоїх могили».
Вісімнадцять літ каторги мали вгамувати прагнення поета до правди й справедливості, позбавити його бажання бачити Україну незалежною від радянської чи фашистської систем. Парадокс ситуації в тому, що новітній російський фашизм прагне того ж, що і Гітлер у Другу світову війну, − і тому Вітчизна –Україна − знову оплакує найкращих.
Поет непомильно знав ворога своєї землі, на нього неодноразово вказував у віршах:
…На муки
Бог Україну не віддасть.
І проклянуть сини і внуки
Тебе, Москви кривава власть!
Геть вражу власть! Вона лишила
Тут за собою кров і жах,
Самі руїни та могили
І гнів безмежний у серцях.
(1943 рік)
Залишається створити відеоряд із кадрів будь-якого міста нашого Сходу, зайнятого ворогами, і буде абсолютне відчуття сьогодення. І точне відтворення почуттів, якими пройняті душі українців. Поетам випадає місія натхненників, вони бачать ціль, куди прямувати Україні, його рядки дихають оптимізмом і «словом вогненним»:
Не треба скорбот і турботи,
Собою журитись не час,
Коли так багато роботи
По всій Україні для нас…
Хай вірить душа в перемогу!
Двадцяте століття – це грань!
З Новою Європою в ногу
До славних, великих придбань! (1943)
Суспільні збурення, війни та негаразди спонукають до згуртування, до високих порухів душі. Поезія здатна об’єднувати і давати нові сили у боротьбі. А вірші Валер’яна Петровича Тарноградського піддаються новопрочитанню, бо у них закладене нетлінне.
…Я ж хіба не співець свого краю,
А чи ж ліра моя не дзвінка?
Хоч би й смерть – я не втрачу від того!
Для поета і смерті нема,
Бо натхнення душі золотого
Навіть смерть не відніме сама…
І по смерті жить буду я, Боже!
В своїх співах воскресну я знов,
Бо любов навіть смерть переможе,
А поезія – вічна любов!
Небагато зі створеного цим полум’яним українцем відоме широкому загалу. Невеличка збірочка віршів Валер’яна Тарноградського «Життя і волі голоси» завдяки добрій волі й наполегливості науковців Анатолія Подолинного та Костянтина Завальнюка видана 2006 року. На честь поета у містечку Уланів, що на Вінниччині, названо парк…
P.S. Висловлюємо щиру вдячність поетесі, членкині НСЖУ Вірі Степанюк, яка зробила вагомий внесок у відновлення пам’яті славного імені поета-патріота Валер’яна Тарноградського. Випробування, які випали на долю поета, вона пропустила через свої серце та душу – разом з поетом у «Вінницьких вістях» працювала її рідна бабуся, яка також в повній мірі відчула жорстокість та нелюдськість більшовицького молоху.
