Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Музика — окрилює! А пісня — й поготів!
Не знаю, правда, хто це сказав, але цей незаперечний факт залюбки підтверджується ще й практикою, яка, як відомо, є критерієм істини.
Отак сядеш вечерочком десь у серпневому садочку, пригорнеш до серця кохану, поглянеш разом з нею на ясні зорі, і сколихнеться душа твоя піснею на слова М. Петренка та музику Л. Александрової:
Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю?
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.
…Аж поки не гупне тобі щось на голову.
— І казала ж тобі, Васю… — докине своє скрушне друга учасниця дуету: — Не сідаймо попід яблунею, бо завтра ж Спаса… Дай-но я тобі мідну гривеньку до лоба прикладу, поки їх наш Нацбанк із обігу не утютюлив…
А ви тим часом, після відповідних у польових умовах санітарно-меди-чних процедур, уже новеньку пісенію (прошу не плутати із піцерією.— Ю.К.) веселеньким тенорком підтягуєте. На слова народні, та й музику того ж не-схибного гатунку:
Ой, Марічко, чічери,
Чічери, чічери.
Розчеши ми кучері,
Кучері, кучері.
Отак і співав би все життя!.. Якби ні мені, ні Марічці моїй зранку до роботи не ходити.
Музика — надихає! А пісня — й поготів!
Не знаю, правда, хто це сказав, проте сама практика, що, повторюсь, є критерієм беззаперечної істини, підтверджує… Чи тротуаром ти прошкуєш, чи підгицикуєш у такт вибоїнам у переповненій маршрутці. А пісня під но-сом так сама уже й намигукується. На слова І. Дунаєвського і музику В. Лебедєва-Кумача:
Нам песня строить и жить помогает,
Она, как друг, и зовет, и ведет,
И тот, кто с песней по жизни шагает,
Тот никогда и нигде не пропадет!
…Еге ж, скажу, до обіду голос ще більш-менш бринить продуктивно. По-молодечому, з ентузіазмом, із іскоркою! І роботою наче, і планами тими ж таки офісно-виробничими ще вдосталь надихаєшся…
Зате після другої дня… Ех!.. От якби хтось ненароком колискову піа-ніссімо — тихесенько і ніжнесенько! — як у дитинстві, на вушко замуркотів. То й було б — у самий раз!.. На слова народні та й музику, як кажуть, із того ж самого глечика:
Спи, мій котику, спи…
Хай тобі сняться казковії сни.
Ген вже на небі погасли зірки,
Час людям трудящим з роботи іти…
… Ні, про різножанровість і багатоплановість нашого пісенно-музич-ного ряду й говорити-балакати нічого. Наклепали брати-композитори за сві-тову історію музики стільки «скрипково-нотного» добра, що слухати його тепер нам усім — не переслухати, співати нам хором усе оте караоке — і до кінця століття не переспівати. Бо музотека, скажу вам, — справді що без дна, що без… покришки!
А репертуар який! Ненароком сам кленом, як ото у пісні на слова Се-рьоги Єсеніна, — «закачаєшся»!..
Хочеш класичну симфонію від Штрауса (декого прошу не плутати із екзотичним представником австралійської фауни. — Ю.К.) із Бізе (прошу не плутати із одноіменним кондитерським виробом.— Ю.К.) у бані з дєвочками слухай, а хочеш — хекай додому із валізою базарної картоплі сорту «Іван да Мар’я» під милозвучну оперу Дж. Верді «Сицілійська вечерня», що із навуш-ників смартфона мало не лікером тобі у вуха так і пре, а хочеш…
Коротше кажучи, музики на всіх вистачало, вистачає і, будьте певні, вистачить…
Он, за радянських часів, хто пригадує, ту музичну надлишкову про-дукцію навіть колгоспним коровам під магнітолу крутили. Та й вчені тва-ринники-музикознавці теж своє авторитетне слово про музичне доїння до-кинули. Мовляв, музика благодійно впливає на всі метаболічні процеси в організмі. Тож поки чарувались круторогі красуні інструменталкою, то і молочко їхнє справною цівкою лилося у дійниці. І всім було добре: і партії та уряду, які непохитні рішення з’їзду в життя креативно втілили, та й народ начебто теж без кефіру в животі на ніч спати не лягав.
А як кохались у музиці вожді!..
Один з них, не буду всує згадувати його прізвище, за роки своєї емі-грації в Європі так, кажуть, «Апасіонати» Людвіга ван Бетховена наслу-хався, що жовтневої ночі, явно перебуваючи в мелодійному екстазі, навіть державний переворот «в одній окремо взяті країні» учворив. Зате двоє його колег-наступників в організації світового робітничо-колгоспного руху пішли ще далі… Під грузинську лезгінку в обробці німецького лабуха Ріхарда Ваг-нера вони зметикували на двох… Другу світову війну.
Хай вже пробачають мені читачі за немузичний ритурнель, але не мо-жу обійтись без свого звичного лінгвістичного приспіву…
Музика – кличе до бою, до подвига! А пісня – й поготів! Не знаю, правда, хто це сказав. Але практика, яка і досі залишається винятковим кри-терієм істини, про це con tutta forza (з усією силою. — Ю.К.), як висловлю-ються між собою композитори, заявляє.
А втім, не будемо на цих сторінках доскіпливо переповідати всю агресивну історію людства, з її перманентними баталіями, військовими операціями, походними маршами, тріумфальними славоспівами на честь пе-ремоги і громовим салютом у пам’ять полеглих бійців.
Вистачить принаймні одного конкретного прикладу, коли музика, спі-ви і танці замість естетичної насолоди й натхнення викликають в людини геть зворотній ефект.
За хронікою літньо-осіннього перемир’я, неоголошена війна на оку-пованому Донбасі все одно поки що триває. Проросійські бойовики най-активніше продовжують зводити фортифікаційні споруди — риють шанці, облаштовують кулеметні гнізда і в стилі a tempo, не за нотною вже азбукою, мінують поля і дороги. І робиться це смертоносне дійство, слід сказати, під акомпанемент пісень та мелодій… із радянського репертуару.
Звичайно, психологічну атаку на свідомість противника у стратегії і тактиці війни ще ніхто не відміняв. Але ж навіщо, будучи одурманеним примарним «руськім міром», опошлювати те, що було колись свято для на-ших батьків і дідів? Ту ж таки — неповторну «Землянку», зворушливу «А помнишь, Алеша, дороги Смоленщины», ліричну «Темная ночь» тощо.
Зрештою, для тих «ордловських вуркаганів», що так завзято у ці дні відкопують собі на українській землі окопчик, а скоріше — риють власну мо-гилу, було б природніше послухати якщо не сучасний російський блатняць-кий шансон, то хоча б наостанок своїх земних днів послухати шедеври сві-тової музичної класики. Скажімо, того ж таки Фредеріка Шопена… Із його похоронним маршем!
Хоч як абсурдно це звучить, але навіть сьогодні ця ритуальна соната лунає донецькими степами реквієм для штикової лопати, виготовленої за мо-сковським ГОСТом №4-39413. Лопати, яка вже котрий рік марно пробує здо-лати твердь нашої шахтарської землі… Та марно випробує на міцність бі-йцівських характер її захисників.
От і усе вам — фортесcімо!..
Спеціально для ІА «СП»
