Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Ховаємось від вітру у бліндаж. Що поробиш, на Луганщині восени вітри шугають так, що, здається, ще трішки – і ти полетиш на його крилах, незважаючи на бронік, каску і весь репортерський реманент.
–Що не звично? – усміхаючись, питає Андрій. – Та то ще не те, скоро вітри стануть дужчими.
Свій шлях до війська цей чоловік розпочав із Майдану, із вулиці Грушевського.
–Ми не можемо сидіти осторонь, коли в країні біда, – каже Андрій. – У мене вся сім’я така – стовідсоткові «бандерівці». Свого часу мого діда розстріляли комуністи за те, що він був учасником руху опору проти радянського захоплення України. Ми всі ходимо до української церкви й бажаємо жити у вільній країні.
Зосереджений, спокійний, лаконічний. Кожна його відповідь, як постріл із автомата. Андрій не розчарувався ні у війську, ні у справі захисту Батьківщини. Ревно справедливий до своїх побратимів, він водночас чітко відділяє межу до наших ворогів. І перемога для нього – це не лише тиша на фронті, а й підняття українського прапора на всіх теренах, які у нас свого часу захопила Росія. А ще Андрій славиться своєю надзвичайно густою бородою, за якою його впізнають усюди. Так він схожий на казкового доброго лісного духа, який завжди оберігає свій маєток.
–Я воюю не за нагороди, – каже воїн. – Я воюю за нашу Державу.
І це дійсно так: за всі роки війни він не отримав ні «клаптика землі», не випрошував собі грошової допомоги у місцевих органів самоврядування, та й взагалі, у нього досі одне з найнижчих військових звань у нашій армії. Проте Андрій неодноразово доводив у запеклих боях, що може і командувати ротою, і тримати оборону там, де б інші тікали. Бо Бандерівці вони такі – завзяті й мужні, із Україною у серці.
