ТЕМИ
#ТЕРОБОРОНА #СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

«Після Іловайська хлопці погоджувались, що фото таки потрібні. Навіть для упізнання тіл…», — фотокор Укрінформу Маркіян Лисейко

Прочитаєте за: 7 хв. 28 Серпня 2020, 18:53 0

Знімати війну без прикрас та упереджень — його професійне кредо! Фотокор Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ» Маркіян Лисейко — один із чотирьох воєнних фотокореспондентів, які наприкінці серпня 2014 року вибралися з оточення під Іловайськом. Згодом його світлини ввійшли до проєкту AFTERILOVAISK, який документує спогади учасників тих подій.

Напередодні Дня пам’яті захисників України у Львові експонують частину світлин із цього унікального фотопроєкту.

Для кореспондента АрміяInform Маркіян Лисейко провів імпровізовану екскурсію експозицією та спробував відтворити хронологію й деталі подій, що зображені на фото.

— А як вийшло, що ви з колегами потрапили у самий епіцентр подій?!

— Коли батальйон «Донбас» у 2014 році зайшов у Курахове, ми зайшли разом з ним. З добровольчими підрозділами ми почали працювати ще з Віктором Гурняком. Він, як і я, був вихованцем «Пласту». Спочатку волонтерив, а згодом пішов воювати до лав «Айдару». Там і загинув у жовтні 2014 року. Ну і втягнулися. Спочатку до «Айдару» їздили. Потім заїхали до «Донбасу». Тодішній комбат «Донбасу» поставив умову, що вся робота через нього. Але погодився взяти нас у колону. І так ми попали з ними в Іловайськ. Це було десь 21 серпня. Там перестріли Олександра Глядєлова, українського фотодокументаліста, який фактично відзняв самий початок операції зі штурму міста. Його роботи також представлені тут для огляду.

— А як щодо офіційної акредитації та публікування відзнятих матеріалів?

Якось так склалась історія, що чимало командирів у ЗСУ біля себе бачити журналістів не дуже хотіли. Ми пішли простішим шляхом — через базу добровольців. З ними було набагато простіше. Так, виникали якісь моменти через те, що ми фотокори, бо у більшості людей до журналістів ставлення як до тих, хто викопує якусь сенсацію або свідомо хоче щось відшукати погане. Але ми не були новинарями, які мають видавати сюжет у вечірні новини. Здебільшого робили акцент на документалістику: знімали побут, життя бійців. Те, що буде вагомо й через рік, і через сто років. Крім того, існує неписаний кодекс — не публікувати знімки, допоки підрозділ не виконає свою місію й не опиниться в безпечному місці. І ми його дотримувалися, тому мали згоду на нашу роботу. В Іловайську бійці не надто хотіли потрапляти в кадр. Дехто відчував уже, що добром то не скінчиться, і відповідно поводився: чим менше на тебе є матеріалів, тим краще. Але вже після подій виходу з Іловайська, коли дехто з хлопців повернувся з російського полону, вони говорили, що це потрібно було знімати. Іноді навіть заради того, щоб по світлинах мати можливість упізнавати людські тіла… На війні потрібно документувати й хороше, і погане, щоби з цього потім можна було робити висновки. Крім того, знімати добровольців було… взаємовигідно. Добровольцям було цікаво, щоб про них говорили, а нам треба було трохи більше, ніж прийти на якусь базу чи віддалену позицію й подивитись, як їдуть машини. Вони давали нам можливість побачити бойові дії.

— На світлинах збережено унікальні моменти. Зокрема обличчя тих, хто так і не вийшов з Іловайська. Які фото є найбільш пам’ятні?

— Практично всі світлини мають історію. Для прикладу, ось бачимо допит місцевого «диверсанта» з українським прізвищем Щасливий. З’ясувалося, що сепаратисти взяли в заручники його родину, а чоловіка відправили шпигувати за нашими бійцями, записувати радіопозивні. От він і вештався навколо бази. У нього дійсно знайшли папірець з позивними й назвами позицій. Ну а що тоді було з радіозасобів у добровольців?! У взводах — максимум китайські «Баофенги». Лише в батальйоні у командирів «Мотороли», що трохи далі тягнули. І все. Для росіян, знаючи позивні, зламати та слухати частоти було б просто. Чолов’язі надавали копняків і відпустили, адже за законодавством 2014 року для проведення слідчих дій його потрібно було відправляти на велику землю. А як це зробиш фактично в оточенні?!

Інше фото, де Андрій Журавленко на псевдо «Восьмий» бавить кошеня, його останній прижиттєвий портрет. Він сам був з Кам’янця-Подільського. «Восьмий» був таким собі маркером безпеки. Він до війни служив спецпризначенцем. Коли ми щось не розуміли, то завжди питали в нього. Якщо «Восьмий» у своїй панамці спокійно гуляв по вулиці, значить усе добре. А якщо він напружений і десь біг короткими перебіжками — значить нам треба було нервуватись удесятеро більше. Він загинув під час виходу з Іловайська. У пожежній машині під Червоносільським. У машину попав снаряд із танка…

Ще одне фото — зовсім юний хлопчак, залитий кров’ю. Це не його кров, бо він когось перев’язував з поранених. А тоді він просто сидів на підлозі в школі, де була база добровольців. Згодом ми зустрілися вже в Києві. За той час хлопчина змінився візуально, подорослішав. Ми стояли біля тієї фотографії й розмовляли. А відвідувачі виставки, які її роздивлялися, раз у раз підходили до портрета, дивилися, сумно кивали, говорячи «ай, який молодий і загинув…» А хлопець казав, що то є він, просто він виріс. Люди відмовлялися вірити…

— А як щодо самого виходу з Іловайська? Як вам вдалося вислизнути фактично з оточення?!

Вийшло так, що мусили йти в колоні з нашими військами. Колеги-журналісти з німецького телеканалу, яких ми зустріли, сказали, що іншого виходу з міста вже немає. Дорогою позаду нас вибухнув танк. У нього влучив снаряд. Гнали й молилися, щоб нас не причавило уламками броні, баштою. Та й відчуття ще ті: четверо журналістів, в степу, без зброї. Виходили по автомобільному навігатору, який говорив українською. Оговтались і зупинилися аж біля Докучаєвська. Дуже хотілося курити. Навіть колезі, який не палив ніколи. Ми тільки-но з-під обстрілу, а тут у місті такий собі напівробочий день, спокій, люди на базар ідуть. То вирішили відправити одного на розвідку. Самі брудні, в пилюці. Машина в дірках від куль та уламків. Один з нас розмовляв російською з московським акцентом. Сам я російською говорити не вмію абсолютно. То ми його як могли почистили від порохів та відправили в місто дізнатися, під чиїм воно контролем. З’ясувалося, що тоді «Докуч» уже був нічий. Точніше, його вже «контролювала» артилерія російських регулярів. То ми швиденько купили цигарок і звідти забралися. Поїхали у бік Маріуполя. Так й вийшли.

— І які висновки, передусім для себе, ви зробили після виходу з Іловайська? Чи змінило це ваш ритм життя й роботи?

— Я став цинічнішим. Однозначно. Хоча вже рік не працював на фронті. Але поки їздив на передову, відтоді завів звичку завершувати перед відрядженням усі справи, роздавати борги, лишати батькам ключі від хати та авто. В професійній діяльності, зрештою, як наслідок з’явився проєкт AFTERILOVAISK. Як наш вклад у розслідування подій і збереження пам’яті про них. Багато хто називає Іловайськ трагедією. Я — ні. Так, там гинули наші вояки. Але там були й епізоди, коли вчорашні офісні клерки давали по зубах російським регулярам, брали їх у полон. Знищували техніку. Декілька добробатів та нечисленних підрозділів ЗСУ фактично уперше зіштовхнулися віч-на-віч з армією РФ. І показали, що в українців є бойовий дух. Бракувало набоїв, техніки, зброї. Але не бажання бити ворога.

У Львові експонується лише частина з великого фотопроєкту. Загалом світлини, серед авторів яких є Маркіян Лисейко, вже бачили мешканці столиці, Дніпра, Харкова та інших міст України. Втім, з плином часу їхня документальна цінність лише зростає, адже людська пам’ять має властивість згладжувати такі моменти. Але, як наголосив фотокореспондент, це є прямі свідчення для історії про один з важливих моментів у боротьбі українців за незалежність.

 

Фото та відео автора

11

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram