Три тижні у 2014-му батьки мінометника окремої механізованої бригади імені отамана Івана Сірка старшого солдата Володимира Ляха вважали, що їхній син пропав безвісти або ж загинув під Іловайськом. Увесь цей час його тримали в будівлі Донецького СБУ, де «іхтамнєти» всіляко знущалися із захисника України.
Так уже його виховали
…Рідні харків’янина Володимира виховали його на повазі до старших та любові до своєї Батьківщини. Всі чоловіки з цієї родини зі зброєю в руках захищали її від зазіхань ворога.
Так, ще його дід Василь Єгорович у 1945-му дійшов аж до Берліна. Батько ж Володимир Васильович з 1982 по 1985 роки воював в Афганістані, за що його, рядового піхотинця, нагороджено високою державною нагородою.
На момент окупації Криму та частини Донбасу Володимир Лях працював у харківському метро, мав непогану зарплатню та мріяв про створення власної сім’ї.
— У липні 2014-го мені прийшла повістка з райвійськкомату. Тоді тривала третя хвиля мобілізації. На фронті було загострення бойових дій. Тож подзвонив батькові та попросив пораду: йти чи ні до РВК? Той лише сказав, щоб я прислухався до свого серця й зробив, як воно підкаже. Так 1 серпня я потрапив до мінометної батареї першого мехбату 92-ї бригади, — розповів підприємець.
За плечима Володимира була строкова служба в армії. Тому полігонні заняття та стрільби йому якось легко давалися. Призначили на посаду водія старенького ГАЗ-66. Він швидко відновив вантажівку й потоваришував з усіма хлопцями з мінометного розрахунку. У наметовому таборі за Володимиром міцно закріпився позивний «Інтелігент» за те, що він попри польові труднощі таки знаходив час, щоб умитися, поголитися та привести в лад брудну форму. Так вже його виховали.
Пекло на землі
Після бойового злагодження зведеного підрозділу, в дні святкування Дня Незалежності України, вони прибули на Донеччину. Активних бойових дій особливо не вели, здебільшого перебували в резерві.
— Якось неподалік Іловайська ми рухалися автоколоною. На привалах жартували, ховалися від нестерпного сонця, телефонували рідним і заспокоювали їх, як могли. Тим часом з телеекранів уся країна знала, що там, де ми перебували, був епіцентр бойових дій, — пригадав Володимир Лях.
…Вечір 27 серпня. Рожеве вечірнє небо над мальовничим Донецьким степом. Просуваємося до визначеного району. Раптом спокій зруйнував приліт першої ворожої міни. Потім пішли САУ, «Гради», знову міномети. Рації не працювали…
Машина Володимира слідувала в середині колони. Окупанти ж спочатку стріляли по головній машині, а далі — вже хаотично.
— То було справжнє пекло на землі. З неба на нас падала артилерійська «злива». БТРи від вибухів переверталися, детонували боєкомплекти, рвалися снаряди, а люди, точніше те, що від них лишалося, розліталися. В один момент я промчав по бензину, який витік з якоїсь підбитої тилової машини й горів. Та я лише прискорився… Мій командир Віталій, висунувши автомат з вікна кабіни, вів стрільбу по хащах лісосмуги, звідки на нас чекала небезпека. Зупинялися лише, щоб підібрати вцілілих хлопців. Дещо з побаченого там намагаюся забути назавжди, — розповів ветеран.
Невдала розвідка «спортсмена»
Приблизно опівночі 9 бійців різних підрозділів бригади, врятованих Володимиром, на армійському «шишарику» дісталися селища Комсомольське, що нині називається Кальміуське. Поки їхали, в небі постійно з’являлися БПЛА. Тому негайно позбулися телефонів і рації — вимкнули, щоб їх не могли пеленгувати. Саме ж авто було в дірках від уламків, а від гумових шин на колесах мало що лишилося.
Стали чекати й думати, що робити. Щойно відійшли від вантажівки до кущів, так щось великого калібру влучило в їхній ГАЗ-66. Це додало сил змученим воїнам відбігти ще далі. Ніч тривала для них наче рік… Під ранок, десь о п’ятій, Володимир пішов у розвідку, переодягнувшись у цивільне, адже лише в нього був спортивний костюм.
Місцеві, які йшли на роботу, швидко розгледіли в спортсмені з військовою зачіскою чужинця. Тому десь за десять хвилин його зупинили люди в російських камуфляжах із характерним московським акцентом. Наш «спортсмен» сказав патрульним, що там перебуває на заробітках. Та по його водійських правах та одному дзвінку кудись росіяни швидко назвали йому посаду, рік народження та навіть більше — день його призову до бригади. Так Володимир потрапив у полон до сепаратистів…
Страхи та жахіття полону
— У приміщенні Донецького СБУ, куди мене привезли, було приблизно 130 полонених з різних підрозділів. Там мене три тижні постійно били й намагалися зламати, щоб я перейшов на їхній бік. Просто так, заради розваг, лупцювали по голові, спині, грудях, ногах. На допити часто приходили росіяни чи кавказці, — зазначив він.
Окупанти часто запитували у Володимира, чому не підтримав сепаратистів Харкова, пропонували посаду ротного в їхніх бандформуваннях. У камері він особливо боявся приходу ночі, адже тоді ватажки залишали приміщення, а прості бойовики напивалися й самостверджувалися, катуючи наших бійців.
У цей час на Харківщині батьки робили десятки запитів до правоохоронних органів про встановлення місця перебування сина. Скрізь лише розводили руками й казали готуватися до найгіршого. Події в Іловайську тоді обговорювала вся країна, а десятки загиблих воїнів ховали в різних куточках, і в Харкові зокрема. Глава сім’ї Володимир Васильович навіть на впізнання тіл їздив і можна уявити його тодішній душевний стан.
…Харчували полонених раз на день — кожному діставалася каша в одноразовому стаканчику та стільки ж брудної води, яку вони вважали питною. Через це за три тижні полону Володимир схуднув на майже 30 кілограмів.
Радість повернення додому
— Якось зранку мене й ще кількох полонених вивели з камери. Сказали, що всіх сьогодні стратять чи поведуть по мінному полю, розчищати прохід для наступу бойовиків. Спитали востаннє, чи ніхто не готовий перейти на їхній бік. Жоден з нас не подав і звуку. Потім усіх посадили в мікроавтобус та заборонили піднімати голови. У той момент усе життя промайнуло в голові за час, який тягнувся так довго. Пригадав родину, подвиги діда та батька. Вирішив гідно поводитися в останні хвилини перебування на цьому світі, — оповідає співрозмовник.
Виявилось, що в межах Мінських домовленостей то був черговий обмін наших захисників на сепаратистів.
— Від постійного голодування та сильного хвилювання я був, як у тумані. Тож дещо погано пам’ятаю момент повернення у Харків. А вже після короткого відпочинку наприкінці вересня поїхав у рідну бригаду. Мене зустрів офіцер штабу. Я відрекомендувався, передав документи та відразу ж поцікався долями тих дев’яти бійців, яких вивіз із пекла й лишив під Комсомольським, коли пішов у розвідку. Виявилося, всі живі, вони були на бригадному полігоні, займалися вишколом. Хворий і слабкий я за мить добіг до місця стрільб, щоб обійняти бойових друзів, — розповів ветеран.
Своя справа перемогла внутрішню депресію
На жаль, у ворожому полоні хлопець сильно підірвав здоров’я. Найбільше боліли нирки та хребет. Тому кілька місяців лікувався в харківському військовому госпіталі, проходив тривалі курси з реабілітації. А щоночі бачив тих нелюдів із георгіївськими стрічками й відчував тортури.
Улітку 2015-го старшому солдатові Володимиру Ляху довелося звільнитися з армії за станом здоров’я. Повернувся на роботу до харківського метро. Та нестерпні болі в спині дошкуляли.
— П’ять років тому робота не дозволила впасти в депресію та привела до перемоги. Уявіть, я людина з вищою освітою, а після Іловайських подій працював спочатку простим монтажником. Було ніяково. Поступово зосередився на праці, потім з’явилась сім’я — дружина та син Єлисей. Нині нашому наймолодшому лише 3,5 року. Я не герой, але знаю, як на власному прикладі прищепити синові любов до рідної України, — вважає військовослужбовець запасу.
Згодом він пішов звичайним монтажником у приватну фірму «Системний простір», яка розробляє та впроваджує системи безпеки, інформатизує об’єкти. Темпи їхнього виробництва швидко набирали обертів. Жага до самовдосконалення, перемоги та економічна освіта посприяли тому, що він за кілька років просунувся кар’єрними сходинками та вже нині обіймає посаду директора.
— У бізнесі, як і на передовій, важко, але головне — не зламатися перед труднощами, — ділиться досвідом підприємець. — Обдурити партнерів можна лише раз, а потім тобі просто ніхто не довірятиме. Працюємо за принципом: хочеш більше грошей, то й працюй більше. Буває й на вихідні виходимо, а різні премії лише заохочують монтажників до роботи у свята.
Люди з бойовим досвідом — надійні працівники
Нині тридцятирічний директор фірми «Системний простір» думає про те, щоб у нього якомога більше працювало атовців. Адже він, як ніхто інший, знає: людям з бойовим минулим слід займатися справою й до чогось рухатися у житті. Зменшення темпів виробництва через коронавірус і потреба обов’язково перенавчатися поки відкладають реалізацію цих важливих планів. Проте, за його словами, він цього обов’язково доб’ється і поповнить лави робітників колишніми армійцями.
На день Незалежності України Володимир традиційно збирається з друзями в одному з центральних парків Харкова. Разом вшановують пам’ять загиблих бойових побратимів, обмінюються останніми новинами. Дехто надіває нагороди. Проте старший солдат запасу Володимир Лях тримає бойові нагороди за участь в АТО вдома та обіцяє вийти з ними на вулицю, лише коли буде остаточна Перемога над окупантами. У разі ж загострення ситуації на російсько-українському фронті обіцяє повернутися у стрій до рідної бригади чи до іншого підрозділу захисників України. Так уже його виховали.
Фото автора та з власного архіву Володимира Ляха.
