Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Дорогі мої мамуня Валя, папуня Гена та сеструнька Анжела!
Пише вам наймолодший ваш синок і Анжелин братик Костик — курсант N-ського тричі орденоносного, двічі орденів Суворова й одного ордена Кутузова військового училища імені Мініна і Пожарського.
У перших рядках свого листа хочу сповістити, що в мене все добре, чого і вам усім бажаю.
Перший курс закінчив напіввідмінником, маю у заліковій книжці тільки три четвірки. Наразі всі наші курсанти проходять практику. Але не в літніх таборах, як раніше, а по військових гарнізонах, оскільки, як ви знаєте, училище наше загальновійськове й готує фахівців для всіх видів військ.
Перед початком практики начальник училища сказав: «Балбєсів та невстигаючих у навчанні відправляємо на перевиховання у війська, може, хоч там вони серед люду служивого свою „дурь генетичну“ з голови виб’ють, а решті — запропонуємо щось цікавіше…»
Ось так, з легкої руки та обіцянки нашого керівництва, потрапив я на службу-практику до підрозділу інтендантів.
Служба, і не повірите, — повна лафа! Я навіть і не знав, що й так можна служити Родінє-матері. Якого тільки барахла, що позавалювалося на наших стратегічних складах, ми не возимо тепер як гуманітарку до братнього нашому російському народу — сирійському! Тут тобі й подушки, і каструлі, і дитячі іграшки, і консерви з туалетним папером… Словом, чого тільки душа твоя хоче — на, отримуй безкоштовно! І дихай вдячно у свою чалму!
А до чого ж самі араби — народ цікавий! Тисячолітню історію, здавалось би, за плечима мають, а такі непрактичні. Це, виявляється, не наш тямковитий в усьому брат-росіянин, що вміє правильно і шмат ковбаси від кільця відломити та й банку з маринованими огірочками на закусь одним ударом під дих відкрити, щоб кришка підлогою ще не одну годину дзиґою крутилась…
Видно, саме з цих міркувань і доводиться нам у свій гуманітарний конвой усіляких там радників та спеців у ролі няньок із собою тягати. Щоб, так би мовити, було кому на місці майстер-клас по кожному асортименту товару показати. Аби знали брати-сирійці, що під голову на ніч підкласти, а що до рота зранку потягти…
Правда, не обійшлось і без неприємності. Повертались ми тут днями після проведення чергової «гуманітарної акції» на свою базу… І от одному нашому лампасному раднику за п’ятнадцять кілометрів до міста Дейр-ез-Зор, що на північному сході Сирії, замандюрилось невеличку зупинку здійснити… Ну, самі розумієте, дорога є дорога… Коротше, зупинились, не встигли, як кажуть, ще й гудзики у відповідних місцях порозстібати, коли чуємо… Вибух!!!
І не стало нашого радника… Земля йому пухом…
Як розповідали згодом хлопці-сапери, бабахнула у того сановитого радника під ногами пачка макаронів із нашої ж гуманітарки… От і думай тепер, як та нещаслива пачка опинилась у цих краях… Чи випала з кузова КамАЗа, коли ми ще туди їхали, чи хтось із невдячних сирійців навмисне в ту нашу пачку міну запхав?!
Але ви, мамуню з папунею, за мене не хвилюйтесь. Як сказав наш ротний капітан-інтендант Голубцов, більше небойових втрат він у своєму підрозділі не допустить. Головне, щоб у дорозі, та й не тільки в ній, ми завжди були в памперсах і ні про яку зупинку, навіть секундну, під час гуманітарного марш-кидка навіть і не помишляли…
Родіна, виявляється, нікому помилок та безпечності не прощає!
Цілую вас, мої рідні і дорогі, міцно-міцно.
Ваш майбутній генерал — курсант Костик.
Неперлюстрований лист курсанта російського військового вишу Костика роздобув і до друку подав
Іван Грозний, спеціальний кореспондент Міжнародного бюро Інформагенції «СП»
