Чотири роки він перебував у російському полоні, 5 червня 2026 року його звільнили в рамках чергового обміну полоненими. Наприкінці липня…
…А у неї сьогодні невеличка річниця, але разом із тим і велике свято. Сьогодні дівчина могла б забрати свій обхідний лист і просто піти додому. Та вже вкотре за п’ять років підписала контракт і замість веселого святкування «дембєля» в нічному клубі, бойовий медик роти Ірина Кінаш всю ніч розганяла мишей, які поналазили в її бліндаж.
Власне, вся наша розмова і відбувається в її оселі – невеличкому бліндажі, який вона переобладнала під медичний пункт. Ірина хвилюється і попри шалений бойовий досвід, намагається приховати руки без манікюру, адже вона, як і кожна дівчина, хоче бути гарненькою. А залишатись доглянутою тут, де до найближчого салону краси пів сотні кілометрів, а до ворога – лише 200 метрів, ой як непросто.
Та у підрозділі її шанують не за вроду. Хлопці добре знають, що у випадку навіть важкого поранення, Ірина їх неодмінно врятує. Вона добре пам’ятає, всіх, кого доводилось витягати на собі з-під обстрілів. І цій дівчині знайоме те відчуття, коли повертаєшся на передову і відпираєш власний однострій від крові побратима, із яким іще вчора пили каву й теревенили про життя…
– Були такі епізоди в житті, коли поранені піднімали голову й питали «Іринко, то ти?» – пригадує медик. – А коли впізнавали мене, то лягали і казали: «Добре. Отже, я житиму».
Ірина до найменших дрібниць може розповісти про перший бій, який відбувся ще у 2015 році. Наші захисники тоді щойно відбили у ворога населений пункт, який знають на Луганщині як «Хутір Вільний». Тоді там не було нічого: ні укриттів, ні окопів, ні шляхів сполучень чи будь-якої інфраструктури. І саме в цей час медик отримала сигнал, що один із передових підрозділів має пораненого.
– Це було кульове поранення у ліву ногу. До того ж, не наскрізне – куля застрягла в нозі, – розповідає Ірина.
Тоді проти нашого підрозділу працювали три снайперських групи і таке поранення було зрозумілим. Ворожі вбивці чекали на того, хто прийде рятувати хлопця, адже для російського снайпера вбити українського бойового медика – особлива насолода. Ірина знала, що йде на смертельний ризик, однак там лежав і стікав кров’ю захисник України. І це вже була її війна – війна зі смертю за життя нашого бійця. І вона пішла. Від кулі снайпера її врятувало Боже провидіння.
– Я лише пам’ятаю, як нахилилась і в одну мить над моєю головою пролетіла снайперська куля, – каже Ірина.
Звісно, після цього підрозділ зробив усе, щоб медик і поранений змогли безпечно покинути район бою. А зброю, що ледь не вбила нашу героїню, разом із рештками російського вбивці передали відповідним органам для документації факту агресії проти України.
За кілька днів – інше схоже поранення. І вона знову пішла, аби опинитись віч-на-віч зі смертю…
Вдома на неї чекає півторарічна донечка. Маленька красуня майже не знає материнських обіймів, бо їх у неї забрали амбіції кремлівських правителів. Проте Ірина на фронті робить все, щоб її маленька королева зростала у вільній і незалежній державі. І прийде час, коли настане наша Перемога й вони вже ніколи не розлучатимуться.
