Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Напередодні
Липень 1789 року. Париж кипить. Нічні вулиці освітлені тисячами смолоскипів.
То тут, то там, збираються натовпи доведених до відчаю людей. Франція потерпала від безчинства своїх королів довго.
Більше століття не було жодної європейської війни, де не воювали б французи.
За Людовіка XIV, який правив країною 72 роки і помер у 1714-му, Франція бере участь у всіх європейських конфліктах за переділ світу. Його фраза «Держава − це я!» увійшла до переліку крилатих. Не поступався йому і Людовик XV, який правив країною 58 років з його не менш знаменитою фразою «Після нас − хоч потоп!», що за гіркою іронією долі стала пророцтвом…
Один із найголовніших союзників у війнах, які вела Франція, − королівство Пруссії. Франція бере участь у війні за іспанську спадщину, воює за польську спадщину на боці одного з претендентів − Станіслава Лещинського, тісно пов’язаного з українськими землями. Франція підтримує його кандидатуру, навіть висилає ескадру йому на допомогу, коли Лещинський був оточений у Гданську в 1734−1735 роках. Більше того, Франція вплутується у боротьбу за канадські й американські колонії. Добре відома Семирічна війна 1756−1763 років починається з конфлікту Франції та Англії через колонії в Америці, а закінчується першим переділом навіть не Європи, а світу.
Власне, саме Франції Америка має бути вдячна за свою незалежність. Якби не висадився Французький експедиційний корпус під командуванням генерала де Рошамбо і маркіза Лафайєта, а французький флот не блокував британський флот біля берегів Америки, то повстанцям було б скрутно.
Відтоді Америка і Франція міцно пов’язані й навіть символ Америки − статуя Свободи на острові на річці Гудзон – це подарунок Франції і збільшена копія статуї, що стоїть у Парижі.
Але всі війни − це гроші, гроші й гроші. Втрати людей, смерті, інваліди − це лягає важким тягарем на економіку країни. Зрештою, будівництво величезних флотів, збирання армій, їхня участь з перемінним успіхом на фронтах − це призводить до певного напруження.
Рушійна сила бунтів − уже не народ
Франція була відсталим суспільством, побудованим за середньовічним принципом. Були дворяни, церковники й селяни.
Але з’являється ще один клас − буржуазія. Адвокати, чиновники, лікарі − їхнім рупором стають просвітники Жан Жак Руссо, Дені Дідро.
Проте державна казна порожня. Аристократи шикують. Селяни голодують. Загальне невдоволення визріває і нарешті вибухає. Нові виробничі відносини вимагають нових державних інститутів.
Слід пам’ятати, що Франція на момент революції не становила єдиного цілого, − навіть законодавства Шампані й Бургундії відрізнялися вельми серйозно. Феодальна міжусобиця роздирала країну.
Гостро стояло і мовне питання − не було визнано навіть, що французька є єдиною мовою всіх французів. Французи були роз’єднані, і ось саме напередодні й під час революції піднімається питання про націю, nation − як про народ, що населяє певну територію.
І весь цей клубок протиріч вивалюється на голову чудовому, милому і безтурботному королю Людовику XVI. Ні, сам по собі король – добряк, майстер на всі руки − механік, столяр, токар.
Але його дружина – дочка австрійського імператора, австріячка, Марія Антуанетта викликає лють у простого люду. Навіть фразу Руссо «якщо немає хліба, нехай їдять бріоші (здобні булки. – Ред.) приписують їй.
Криза досягає піку в 1789-му. У Франції то тут, то там спалахують бунти. Їхня рушійна сила − вже не народ, не селяни і ремісники, як за часів Жакерії в 1358 році. Це нова сила – буржуазія, яка довгі століття не знаходила місця під сонцем.
Королівським едиктом, датованим 24 січня 1789-го, Людовик XVI збирає у Версалі Генеральні штати, намагаючись знайти вихід із ситуації.
Марно.
Місто кипить.
«Залишається один шлях до порятунку − самим взятися за зброю!»
…26 червня король Людовик XVI віддав наказ про введення військ до Парижа і околиць. Майже 20 000 німецьких і швейцарських найманців − найвірніших солдат королівства. Вони стали бівуаками в передмісті Сен-Дені, Сен-Клу, Севрі й на Марсовому полі. Англійський письменник і економіст Артур Юнг був у ці дні в Парижі. У своєму щоденнику 27 червня 1789 року він записав: «Ось і все, з революцією покінчено». І так думали багато хто, але, як часто буває, вони помилилися.
8 липня Національні збори звернулося до короля, просячи його відкликати війська з Парижа. Король відповів, що викликав війська для охорони Зборів, але якщо присутність військ у Парижі турбує Збори, то він готовий перенести місце засідань до Нуайона або Суассона. Це, власне, означало розгін Зборів.
…Ночі Париж повні тупотом натовпів, брязкотом зброї і жахом. Палають багаття. Горять смолоскипи. Мірно крокують патрулі швейцарців. Вони чекають наказу, який виконають з чіткістю, що вирізняє швейцарців.
У садку Пале-Рояль кипить натовп. Адвокат Каміль Демулен, заїкаючись більше, ніж зазвичай, з пістолетом у руці, зірваним голосом, кидає в натовп свої знамениті слова: «Громадяни! Час не терпить! Сьогодні ввечері всі швейцарські й німецькі війська виступлять з Марсового поля, щоб нас перерізати! Нам залишається один шлях до порятунку − взятися за зброю! До зброї!» Чорне його волосся спадає на чоло. У горлі пересохло. Починається щось величне.
Парижани зводять барикади, але немає зброї для захисту. Повсталі вдираються до збройових лавок, захоплюючи все, що можна знайти. 13 липня захоплюють Арсенал. Уранці 14-го − 32 000 рушниць і гармат у Будинку інвалідів. Але пороху бракує. Гармати розміщують біля входів у передмістя, близько Тюільрійського палацу, на набережних і на мостах, для захисту столиці від вторгнення військ, яких чекали з хвилини на хвилину.
Збройні магазини спорожніли. У повсталих тепер є піки, шаблі, пістолети, рушниці, гармати, але немає ні пороху, ні куль.
Хтось доносить Демуленові − «Порох є у Бастилії!»
Серед білого дня п’яні висмикували сережки з вух громадянок і знімали з них черевики
Бастилія. Королівська в’язниця. Жах і прокляття Франції − символ королівського свавілля і водночас − не каторжна в’язниця Тулона, не дві інші паризькі в’язниці, Бісетр і Шарантон, де вмирали з голоду і копирсалися в брудному лахмітті політв’язні й кримінальники з простолюдинів.
Бастилія − місце утримання під вартою аристократів. В останні роки в Бастилії майже ніхто не сидів. У липні 1789-го − 8 ув’язнених, зокрема, маркіз де Сад.
Але Бастилія не тільки тюрма. Це ще й фортеця і гармати на її валах та баштах, здатні тримати під вогнем усе в Сент-Антуанському передмісті.
Однак Париж під владою озброєних банд. Очевидець згадує, що в ніч на 14 липня «натовп голодранців, озброєних рушницями, вилами та кийками змушували відкривати їм двері будинків, давати їм пити, їсти, вимагали гроші й зброю». Будівлі міських застав захоплені ними й спалені.
…Серед білого дня п’яна «мерзота висмикувала сережки з вух громадянок і знімала з них черевики», нахабно потішаючись над жертвами. Одна з банд увірвалася у Лазарістський місіонерський будинок, руйнуючи все на шляху, і розграбувала винний льох. Після їхнього відходу в притулку залишилося тридцять трупів, серед яких була вагітна жінка.
Депутат Генеральних штатів Бальї пізніше згадував: «Упродовж цих двох діб Париж мало не весь був розграбований, він врятований від розбійників тільки завдяки національній гвардії».
Вдень 14 липня розбійницькі зграї вдалося обеззброїти, кількох бандитів тут же повісили. Відтоді повстання мало політичний характер.
На заклик Каміля Демулена йти на Бастилію відгукнулося близько восьмиста людей.
Решта парижан зібралися в Сент-Антуанському передмісті помилуватися видовищем. Площу перед Бастилією заповнила юрба, аристократія зайняла найкращі місця − на валах і височинах, знатні дами спостерігали за тим, що відбувається, сидячи в спеціально захоплених із собою кріслах. Оплески «артистам із рушницями» не змовкали.
…У коменданта Бастилії маркіза де Лоне 14 липня у розпорядженні лише 32 швейцарців Саліс-Самадського полку, 82 інваліди та 15 гармат. Потрібно сказати, що «інвалідами» називали ветеранів і відставних солдатів.
Маркіз на вимогу видати порох відмовляє − як військова людина, він чудово розуміє, чим це загрожує.
І тоді починається штурм.
«Це не бунт, це революція»
…Двоє молодих людей, Даван і Дассен, спустилися по даху парфумерної крамниці на фортечну стіну, що прилягала до гауптвахти, і зістрибнули в зовнішній (комендантський) двір Бастилії. Обер Бонмер і Луї Турне, колишні солдати, пішли за ними. Вчотирьох вони перерубали сокирами ланцюги підйомного мосту, який звалився вниз із такою силою, що підстрибнув від землі мало не на два метри. При цьому один із городян, що товпилися біля воріт, був розчавлений, інший – покалічений.
Штурмуючих зустріли мушкетні залпи. Перестрілка тривала майже 6 годин. Зі стін здавалося, що на приступ йдуть не 800−900 активних революціонерів − робітників і крамарів із найближчих місць, кравців, каретників, виноторговців, булочників, що змішалися з національною гвардією, але все місто − настільки щільно була заповнена площа.
Інваліди не бажали стріляти в народ. Де Лоне погодився на капітуляцію.
Натовп увірвався до фортеці. Швейцарців убили, сам де Лоне захищався до останнього.
Над комендантом Бастилії повсталі вчинили звірячу розправу. Абат Лефевр, її очевидець, свідчив, що де Лоне «захищався, як лев». Бажаючи позбутися від мук, він вдарив одного з нападників у пах і крикнув:
− Нехай мене вб’ють!
Ці його слова прозвучали як останній наказ. Де Лоне підняли на багнети й потягли до канави, волаючи: «Це чудовисько зрадило нас! Нація вимагає його голови!»
Історик Тен розповів про безробітного кухаря, який «прийшов до Бастилії, аби подивитися на те, що відбувається… Розсудив, що справа ця «патріотична», і за відсікання голови чудовиську його ще можуть нагородити медаллю». Й без зайвих слів відтяв голову коменданту. Її підняли на піку й понесли над радісною юрбою.
Краплі темної крові падали на бруківку Парижа.
У Версалі дізналися про взяття Бастилії тільки опівночі. Як відомо, лише один придворний − герцог де Ліанкур − зрозумів сенс того, що сталося. «Але ж це бунт!» − здивовано вигукнув Людовик XVI, почувши новину.
Герцог де Ліанкур заперечив: «Ні, Ваша Величносте, це не бунт, це революція».
