Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
У червні у військових вишах відбулись випуски, які АрміяInform старанно висвітлювала. 20 років тому вони так само відбувались. Наш кореспондент вирішив перенестись у часі й дізнатись, як тоді жилось молодим офіцерам. По допомогу він звернувся до тих, хто вперше одягнув лейтенантські погони в 1999–2000 роках. Запитав, про що мріяли, на що вистачало зарплати та як виходили зі скрутного становища українські офіцери на початку століття.
Аби наше мінідослідження мало порівняльний характер, із тими ж самими запитаннями АрміяInform звернулась до лейтенанта, який випустився з військового інституту в 2020-му.
Що з цього вийшло, і коли ж було краще, читайте в нашому матеріалі.
Мова про створення родини взагалі не йшла
– Лейтенантом я йшов на грошове утримання близько 500 гривень. На ці гроші можна було заплатити за оренду житла і раз на тиждень купувати м’ясо. Мова про створення родини взагалі не йшла, бо на ці кошти сім`ю неможливо утримати, – розповідає полковник Леонід Матюхін, у 2000 році випускник Львівського військового інституту.
– Перша проблема – це житло. Його доводилося шукати самим. Знімати самостійно. Жодної компенсації за піднайом не передбачувалося, – згадує майор Віталій Саранцев, у 1999-му випускник того ж вишу.
– Службу проходитиму в Києві, тому квартиру доведеться знімати. Від того, що я зароблятиму з урахуванням компенсації за піднайом, не більше третини віддаватиму на оренду житла, – каже лейтенант Дмитро Ліщинський, цьогорічний випускник Військового інституту телекомунікацій та інформатизації.
Військові обв’язували себе пачками цигарок, пляшками горілки, проходили до Польщі й там реалізовували
– Звісно, ми підробляли по ночах – охоронцями у ресторанах, та й взагалі, хто де міг. Вночі працюєш, о 5-й ранку приходиш, а вже на службу треба збиратись. Тоді була постійна нестача коштів, просто виживали, – підкреслює Леонід Матюхін.
– Мої підлеглі – командири взводів – по ночах підробляли. Таксували, наприклад. Деякі робили ремонти в квартирах. У Яворові багато військових на вихідних займалися напівлегальною торгівлею… Там недалеко пропускний пункт із Польщею. Військові на нашій території обв’язували себе пачками цигарок, пляшками горілки, проходили до Польщі й там реалізовували. За суботу-неділю заробляли стільки, скільки військовий за пів місяця. Тоді була популярною наша горілка «Шустов» – дуже зручна для примотування скотчем до ноги. На кожній пляшці можна було заробити до 5 доларів… Ще один спосіб був для військових, які мали автомобіль. Вони в Україні заправлялись бензином – баки робили більше, ніж має бути. Їхали до Польщі й перепродавали пальне. Іноді за вихідний заробляли місячну зарплату військового, – ділиться спогадами Віталій Саранцев.
– Сподіваємося, що не доведеться по ночах підробляти, аби забезпечити сім`ю. Принаймні таких планів немає, – здивований запитанням, сміється Дмитро Ліщинський.
Офіцер додому приносив лише пайок. Було так, що не давали по 6 місяців грошове утримання
– Коли навчались у виші, то бачили негативні приклади: у офіцерів, які у нас викладали, розвалювалися сім`ї. Бо офіцер додому приносив лише пайок. Було так, що не давали по 6 місяців грошове утримання. Це, звичайно, накладало відбиток на наше бачення майбутнього, – розповідає полковник Матюхін.
– Затримували грошове утримання військовим – до кількох місяців доводилося чекати… То був час швидких грошей – можна було все втратити, або заробити. Багато людей йшло до кримінальних структур. І от на фоні тих, хто мав багато грошей, військові виглядали не так привабливо. Офіцера постійно немає вдома, бо він на службі весь час – на навчаннях, на відбудові якоїсь казарми. А поруч, наприклад, якийсь сусід живе – має авто, гроші, бізнес. І дружина офіцера все це бачить, порівнює. Тому різні випадки траплялися, на жаль… – додає майор Саранцев.
– Ні-ні, у наших офіцерів-викладачів не було такого, щоб від нього через матеріальне становище йшла дружина. По всіх Збройних Силах нині вчасно грошове виплачують… Я одружений, є дитина. Життя у Києві недешеве, але, думаю, нам вистачатиме. Принаймні не обмежуємо себе – холодильник не порожній, – зазначає лейтенант Ліщинський.
…Наприкінці розмови ставлю йому головне запитання, на яке Дмитро без вагань дає відповідь:
– Якщо б я опинився у 1999 році, коли по пів року не виплачували зарплату в армії і доводилося вночі підробляти, я все одно б пішов до Збройних Сил. Мені подобається служити! Усі життєві негаразди потрібно долати. Бо якщо перед якимись труднощами зупинятись, то ніколи нічого не досягнеш, – підбив підсумок лейтенант.
