ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Чотири нові обличчя української армії

Прочитаєте за: 7 хв. 3 Липня 2020, 13:14

Наприкінці червня АрміяInform зробила серію матеріалів про випуски у військових вишах. Там був значний акцент на врочистих церемоніях, а випускники здебільшого залишалися за кадром. Наш кореспондент вирішив виправити ситуацію й сфокусувати увагу читача на особистостях молодих лейтенантів, які от-от прибудуть у війська.

З хлопцями та дівчатами з родин військових більш-менш зрозуміло: коли батьки все життя віддали армії, й воно пройшло на твоїх очах, то й вибір зрозумілий. Журналіст, навпаки, вирішив поспілкуватись з молодими людьми, які не мали батьків військових, але свідомо обрали армію.

Це чотири портрети українських офіцерів. Хтось з них уже був на передовій, хтось — ні. Хтось медик, хтось зв’язківець. Але всіх об’єднує (вибачте за пафос!) бажання служити своїй країні. Адже як іще пояснити таке рішення у час, коли тривають бойові дії? Знаючи, що під час відрядження до району ООС з кожним з них може статися будь-що, вони, однак, між цивільним та військовим життям обрали ратне.

Отже, хто вплинув на вибір наших героїв, як війна на Сході змінила їхнє життя та чи корисно офіцеру спочатку побути солдатом? Про це читайте в нашому матеріалі.

«Військові медики — теж герої»

— Я зі звичайної сільської родини. Батьки — не військові… Сьогодні отримала золоту медаль і червоний диплом за відмінне навчання в Українській військово-медичній академії (спілкування з героїнею матеріалу відбувається на плацу, одразу після вручення дипломів. – Ред.). Відтепер я лікар загальної практики — сімейної медицини для Сухопутних військ ЗСУ. Їду на Схід нашої країни, де служитиму лікарем у військовому мобільному госпіталі, — розповідає лейтенант медичної служби Оксана Каплюк.

Каже, що під час навчання найбільше запам’ятався предмет «Фізична підготовка».

— Хоча й важкувато бувало (сміється. – Ред.). Ми прийшли з цивільних вишів, і підготовка фізична була в кожного на різному рівні. Але завдяки викладачам підтягнули свої кондиції… Медики несуть службу не тільки у госпіталях. Тому в них має бути достатньо здоров’я та сил, аби змогти витягнути пораненого з-під вогню, надати йому допомогу й доставити на етап медичної евакуації, — підкреслює дівчина.

Запитуємо, які ж риси характеру мають бути у справжнього військового медика.

— Найголовніше — доброзичливість. А ще наша професія вимагає самовіддачі, чесності — передусім перед собою та своєю справою. Ну і, звісно, мужність потрібна. Бо військові медики, вважаю, теж герої.

«Військових у сімї не було. Але коли строкову відслужив, вирішив: хтось у родині має бути першим»

— Я з Полтавщини, Чутівський район, село Василівка. Після строкової підписав контракт, проходив службу у 25-й повітрянодесантній бригаді. У 2015-му вступив до Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут (ВІТІ. — Ред.). Військових у сім’ї не було. Але коли строкову відслужив, вирішив: хтось у родині має бути першим. Мати спочатку була проти… Але згодом батьки підтримували мене у всьому, — згадує лейтенант Олександр Тимошенко.

За його словами, на рішення присвятити життя армії вплинула звичайна військова дисципліна, яку відчув під час строкової служби. Коли демобілізувався, вже на четвертий день пішов до військкомату та сказав, що хоче підписати контракт.

— АТО зустрів у складі 25-ї бригади. У травні 2014-го почалися обстріли наших блокпостів, таборів… Згодом у складі батальйону під командуванням тоді ще підполковника Мойсюка (нині Командувач ДШВ. — Ред.) висунулись у район Амвросіївки, з початку літа виконували завдання на території Донецької області… Після АТО життєві цінності для мене кардинально змінилися. Те, що колись здавалося проблемами, перетворювалося на ніщо… З’явилися справжні друзі — і що цікаво — серед мобілізованих, з якими був у бригаді. Спочатку не контакту з ними бракувало, але коли послужили разом і прийшов час їхнього дембеля, ми плакали. І навіть тепер підтримуємо зв’язки, — каже офіцер.

Олександр Тимошенко має орден «За мужність» III ступеня.

«У районі ООС уже був двічі — на другому та третьому курсах»

— Я із Закарпаття, народився й виріс у горах на Воловеччині в селі Тишів. У нас родина робітників. Батько постійно на заробітках за кордоном — на Закарпатті це поширене явище. Мати — паспортист, — розповідає лейтенант медичної служби Олександр Ціфринець.

Хлопець спочатку пішов навчатися до спеціалізованої школи в Ужгороді з поглибленим вивченням окремих предметів — біології та хімії.

— Учителька з біології надихнула писати наукову роботу про лікування варикозу, де я описав свій спосіб лікування цієї хвороби у моєї мами. Вступив до Львівського Національного медичного університету. Далі вирішив навчатись в Українській військово-медичній академії. Бо коли проходив практику у Львівському військово-медичному клінічному центрі Західного регіону, багато спілкувався з лікарями, які закінчили нашу Академію. Бачив їхню майстерність і зрозумів, що хочу йти їхнім шляхом, — зазначає військовий медик.

Він підкреслює, що Українська військово-медична академія дає можливість пройти практику в районі ООС, де є можливість здобути неоціненний досвід лікування вогнепальних ран.

— В Академії всі, хто мав бажання, побували на Сході. Там був двічі — на другому та третьому курсах, де виконував завдання як лікар-хірург. Усі маніпуляції виконував під контролем провідного хірурга з мобільного госпіталю. Взагалі, побувавши там, розумієш, як усе організовано. Така практика — величезний плюс… Нині їду до військового госпіталю, де стану загальним хірургом. Гадаю, командування госпіталем дасть із часом можливість пройти спеціалізацію, щоб бути ще вужчим спеціалістом. Тому все попереду. А в майбутньому хотів би стати судинним хірургом.

«Після фронту не боюся ухвалювати рішення. І вже не вагаюсь, коли треба застосовувати зброю»

— Мама моя — з родини робітників. Батько теж цивільний. Якщо згадати, хто у нас був військовим, то тільки прапрадід — «білий» офіцер, — ділиться спогадами лейтенант Дмитро Ліщинський.

Розповідає, що у школі в нього був хороший викладач предмета «Захист Вітчизни», який дав розуміння, хто такі військові.

— Його приклад став для мене першим поштовхом. Потім я пішов до Нетішинського професійного ліцею, де теж вивчали цей предмет. До нас приїжджали офіцери Внутрішніх військ з Хмельницької атомної станції, які проводили стрільби, вчили розбирати та збирати зброю. То був другий поштовх, — додає Дмитро.

Згодом він підписав контракт із ЗСУ.

— Від початку хотів бути офіцером, але розумів, що потрібно спочатку побачити «низ» (послужити на солдатській посаді. — Ред.). Я, наприклад, знаю, за який час солдат має виконати те чи інше завдання, бо сам їх виконував колись. А офіцер, який не знає солдатської служби, вимагатиме від підлеглих більше ніж потрібно, — підкреслює лейтенант.

Дмитро брав участь в Антитерористичній операції на Сході України.

— Для мене АТО розпочалося 19 травня 2014 року. Перші тижні ми не дуже розуміли, що відбувається. Приїхали, розгорнули вузол зв’язку на певній відстані від передової. А від середини червня вже почали виїжджати на «передок». Різне довелося там побачити… Знаєте, після фронту я не боюся ухвалювати рішення. Вже не вагаюсь, коли треба застосовувати зброю. Війна дає багаж знань, що дозволяє в деяких моментах формувати правильні рішення, — вважає Дмитро Ліщинський.

У 2015 році він наважився вступати до Військового інституту телекомунікацій та інформатизації.

— Розумію, що багато чого ще доведеться реформувати в нашій армії. Але, якщо порівнювати 2012 рік, коли я прийшов до війська, і те, що є нині, — зміни на краще. Раніше, якщо прийшов водієм, то за 10 років міг жодного разу на машині не виїхати з частини. А з 2014-го стали з’являтися нові зразки озброєння й техніки. Причому у великій кількості. Форма військова змінилася. І сьогодні в армії вже беруть не кількістю, а якістю, — зазначив лейтенант.

Фото – Дмитро Юрченко, Євген Проворний

14
1

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram
Мітки:
30 років Збройним Силам України. Дайджест АрміяInform Life story