Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Пережитого цим молодим чоловіком вистачило б не на одну долю. На його рахунку сотні небезпечних завдань на лінії фронту і за нею. Тонни знешкодженої вибухівки, від якої уже ніколи не постраждають ані військові побратими, ані цивільні.
Того нещасливого дня командир саперного взводу Андрій Куцах вже повертався на свої позиції з виконання завдання. Вибух пролунав, коли до своїх було вже зовсім близько…
Андрій навчався на зварника. Мав ще рік вчитися, але почався Майдан, а далі була війна.
– Якщо на твоїй землі окупант, іде війна, а ти не пішов у армію, – який же ти чоловік після цього? – каже військовий.
Із початком бойових дій Андрій пішов служити до Айдару, згодом вже служив у 93-й бригаді. Загалом він спочатку два роки був розвідником, а потім чотири сапером.
Чоловік не дуже охоче згадує про своє поранення, під час якого втратив ногу, але деякими деталями тих подій зміг поділитися.
– Коли я підірвався, аптечка полетіла в одну сторону, а автомат в іншу. Хлопці мене винесли, перев’язали. Дали сигарету. Скоро нову ногу дадуть, і я повернуся назад на службу.
Андрію запам’ятався назавжди не лише день його поранення, але й 5 вересня 2014 року. Усе відбулося біля Волновахи, Урал, в якому він їхав, ворог розстріляв із двох сторін. Закінчили кулеметами БТРів. Розбитий підрозділ опинився у ворожому тилу.
– Нам тоді місцеві допомогли. Переодягнули, провезли манівцями, показали: «Тут останній сєпарський блокпост. Далі ваші». Мали ми потім пригод, пояснювати усім службам, як вибралися живими…
Мати Андрія дізналася, що він на війні в 15-му році, коли його госпіталізували після першого поранення. Тоді чоловіка посікло осколками.
– Що найважливіше повинен знати сапер?
– Він у принципі має знати все. Основне, щоб сапер боявся. Бо коли немає страху – везіння швидко закінчується. Страшно всім. Найгірше, коли в тебе страх повністю зникає. Шість років щастило, початок сьомого – не пощастило. Самі знали, на що ідемо. Але є плюс в усьому. Одногрупника зустрів, із яким разом вчився. На сапера… Тут не сумно. Хлопці приїжджають, – розповідає військовий.
Андрій останніх чотири роки жив в Донецькій області разом із жінкою та донькою.
– Моя дружина знала, на що вона йде, якщо чоловік сапер. Коли дістав поранення, жінка мене сильно підтримала. От тільки в її бабусі був день народження. А я його трішки зіпсував. Пам’ятаю, сам подзвонив, сказав, що підірвався, вона спочатку навіть не повірила. Але нормально все зрештою сприйняла. Приїхала. Підтримала, – каже військовий.
– Про що думає сапер, коли починається вихід?
– Перехрестився і пішов. Краще собі нічим голову в той час не забивати. Як не крути, сапер іде першим. Якщо думати про щось погане – воно тим і закінчиться. Краще іти собі спокійно, уважно дивитися під ноги.
Після лікування старший сержант планує повернутися назад у бригаду. Обов’язково на передову.
– Чи не думали про якусь безпечнішу службу?
– Ні. Я так не вмію. Краще піду повоюю, тільки щоб папірці не писати. Ворога краще переоцінити, ніж недооцінити. Вони по тих же книжках вчилися, що і ми. Хочеш чи ні, коли ідеш по місцевості – думаєш: а де б ти поставив міну чи розтяжку. І часто буває так, що дивишся: а вона там уже стоїть. Інша справа, що нам ставити розтяжки й некеровані міни не можна. Україна в 95-му році підписала конвенцію. А сєпари ставлять все. Але така професійна логіка часто дозволяє виявляти чужі «сюрпризи».
Андрій воює заради того, щоб у його донечки було мирне дитинство.
– Знаєте, моя доня розмовляє наполовину українською, наполовину російською мовами. Але я хочу, щоб вона в Україні росла. Щоб не було такого, що дядьки з автоматами бігають.
Після усього пережитого Андрій бадьорий та сильний духом як ніколи. Роки на лінії вогню та поранення не зламали його, навпаки зробили сильнішим. Старший сержант Куцах один із тих – кого побратими чекатимуть у своєму строю з нетерпінням. А ми побажаємо йому якнайшвидшого одужання.
