Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Сьогодні день державної служби України. Напередодні кореспондент АрміяInform поспілкувався із її представницею Світланою Розовик – головним спеціалістом відділу по роботі з громадянами та доступу до публічної інформації Департаменту інформаційно-організаційної роботи та контролю Міністерства оборони України.
Поговорили про те, хто врятував героїню нашого матеріалу від кулі снайпера в секторі «М», які риси характеру потрібні для справжнього держслужбовця, і як треба триматись, коли спілкуєшся з тисячною аудиторією мам та дружин військових, як було в страшне літо 2014-го.
«У ті дні міг зателефонувати командир частини з Криму і уточнити, чи дійсний наказ, який йому посеред ночі принесли…»
– У Міністерстві оборони більше 20 років служу. Як у Сухомлинського, пам`ятаєте? «Серце віддаю дітям», а я – людям… Коли почалися події на Майдані, то ми тут багато пережили (відділ Світлани розташований в Будинку офіцерів ЗСУ, біля Маріїнського парку. – Ред.) – у 2014-му разом із медиками-майданівцями надавали допомогу протестувальникам, бо в мене є ще і медична освіта. Після цього в Департаменті кадрової політики МОУ нас навіть стали напівжартома називати «учасниками бойових дій, – розповідає жінка.
За її словами, після подій на Майдані, коли розпочалася анексія Криму, Світлана керувала роботою регіональних приймалень Міністра оборони України.
‒ Одна з них була в Севастополі. Боляче було дізнатись, коли її захопили. Ми в цей час тут у відділі чергували. З усіх держслужбовців-жінок я перша, хто брав участь у цих чергуваннях. Бо у нас тільки двоє чоловіків працювало, і їм через добу дуже важко було змінювати один одного. Тому я визвалася третьою. У ті дні міг зателефонувати командир частини з Криму і уточнити, чи дійсний наказ, який йому посеред ночі принесли, про те, що його підрозділ має залишити військову частину, зброю. Доводилося перевіряти. Потім давати команду, щоб подібних документів не приймали в Криму. Доводити, що такі накази тільки Міноборони надає, а не хтось інший, – ділиться спогадами держслужбовиця.
«У 2014-му відправили до Адміністрації президента, де всю площу перед будівлею заповнили матері й дружини військових…»
Світлана каже, що ще важче стало, відколи розпочалися бойові дії на сході України.
– Почали приїжджати матері, дружини тих, кого призвали. Були в мене особисті прийоми, коли доводилося водночас приймати по 200-300 осіб. Пам`ятаю, як мене в 2014 році відправили до Адміністрації президента, де всю площу перед будівлею заповнили матері, дружини військових, які тоді воювали на Сході. Довелося вийти до них. Уявіть, наскільки я себе мобілізувала, щоб спілкуватись з такою кількістю людей, які спочатку були налаштовані геть не позитивно. Таких навичок я не мала й звикла з іншою кількістю людей працювати – проводила заняття з різними структурними підрозділами, але не з тисячею людей… У таких великих натовпах можуть бути й провокатори, яких я виявляла, викликала телефоном на допомогу колег, і ми владновували ситуацію. Частину людей запросили до себе у відділ для спілкування… Взагалі, 2014 рік був найважчим…
Держслужбовиця розповідає, що з деякими людьми, з котрими перетиналась по службі, зав`язались дружні стосунки.
– З однією жіночкою спілкуємося досі. І не тільки з нею, а й з її сином. Він одноліток моєї доньки. Називаю його синочком. Він не ображається. Навпаки каже, що я йому, як друга мама. У 2014 році він зазнав важкого поранення в руку. Спочатку йому надали допомогу в мобільному госпіталі. А потім перевели до Харкова, де знайшли хороших хірургів, які цьому хлопцю «склали» кінцівку… Потім він знов у бою дістав поранення, і подання на нього… зникло. Тоді я дійшла аж до оперативного командування, де зажадала, щоб ті документи знайшли. Врешті-решт це зробили, і хлопець отримав два ордени «За мужність» – спочатку третього, а потім і другого ступеню.
Домовичок-рятувальник
– У 2016 році вже не могла в Києві сидіти, бо приходили до нас хлопці поранені й мені соромно було їм в очі дивитись, бо я здорова… Почала добиватись відправки на курси «сіміків» (Цивільно-військове співробітництво. – Ред.). Отримала сертифікат. Потім – відрядження в район АТО до сектору «М», – згадує Світлана Розовик.
За її словами, була там із вересня по грудень 2016-го. Отримала позивний «Роза».
– Із населенням працювали, поранених забирали, «двохсотих» обмінювали… Якось ворожий снайпер влучив у нашу машину. Я везла мішки з дитячими іграшками. Звідти випав «домовичок», почав скакати по салону машини (бо авто рухалось. – Ред.). Я зігнулась, не можу його спіймати. Кажу колезі: «Васю, допоможи!» Ми удвох нахилились, і давай його ловити. І тут – постріл. Скло на нас посипалося, але залишилися живі… Цей домовичок тепер у мене вдома, бо врятував нам життя… – додає жінка.
Держслужбовиця каже, що в АТО не шукала легкої долі.
«Коли люди тобі кажуть «дякую», це насправді дуже багато»
– Перш ніж йти на державну службу, потрібно спитати себе: що ти можеш дати людям? Бажання віддавати повинно бути в твоєму серці. Якщо є – це вже половина справи. І коли тобі люди кажуть «дякую», це насправді дуже багато, – підкреслює героїня нашого матеріалу.
Нині вона займається електронними зверненнями громадян до Міністерства оборони України. Каже, що спочатку було важкувато, бо звикла до живого спілкування. Але тепер уже з усіх звернень до відомства на третину з них відповідає саме Світлана.
