У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
«Пам’ятаю ніч із 25 на 26 серпня 2014 року. Важкі поранені… ледве вдається їх стабілізувати… підхожу до наступного хлопчика, а він, лежачи на ношах, ховає руку за якоюсь брудною ганчіркою. Молоденький − років 18. Дивлюся, а в нього немає передпліччя і кисті лівої руки… Серце тоді ледь не вистрибнуло. Досі дивуюся, як стільки часу, долаючи нестерпний біль, він тихенько сидів і терпляче чекав своєї черги…» − військовий хірург Сергій Тертишний.
Медики. Їхня праця часто є непомітною і здається навіть рутинною кожному, хто до лікарні приходить лише за довідками. Із дитинства набридлі нудні довгі черги, терпкий запах ліків, білі халати й страхітливі інструменти… все це хочеться якнайшвидше пережити, забути й рухатись далі. Та коли раптом нам стає по-справжньому зле – першими, до кого хочеться бігти з усіх ніг за порадою, допомогою, спасінням − лікарі. І вони допомагають. Попри ризик для власного здоров’я, втому, будь-що…
У всі часи військові медики є справжніми янголами-охоронцями для воїнів. Історій дивовижного порятунку, здавалося б безнадійних важкопоранених − безліч. Відчайдушні, невтомні, жертовні, милосердні − вони люблять життя і всіма способами намагаються вирвати кожного з обіймів смерті… Із перших днів війни на Сході військові медики на рівні з солдатами прийняли важкий бій − бій за життя та здоров’я наших захисників. Не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, часто в польових умовах, посеред дороги, в реанімобілі чи бліндажі з першої хвилини знайомства боролися за кожного свого пацієнта і, запевняють, не припинять боротися, допоки буде така потреба.
Хірург Військово-медичного клінічного центру Південного регіону Сергій Тертишний, один із тих, хто побачив наслідки російської агресії з перших днів. Навесні 2014-го разом із колегами в складі передової бригади, а потім у черговій ротації 61-го Одеського шпиталю вирушив на Донеччину на, здавалося, чергове пересічне навчання, а потрапив…
− Коли ми приїхали туди, поранені вже надходили, і процес лікування був налагоджений. Ми розташовувалися поблизу Розівки, що на кордоні між Донецькою і Запорізькою областями. Там розгорнули один із перших польових шпиталів та надавали допомогу нашим воїнам, там же проводили й операції… − розповідає Сергій Володимирович.
Далі поранені з − Зеленопілля, Солнцево, Савур-Могили, Іловайська… Безсонні ночі, сотні поранених… Саме Іловайський котел Сергій Тертишний, який до того двічі був на Афганській війні, згадує як найважчий і найстрашніший період свого життя.
− То був справжній кривавий «конвеєр», поранених привозили бортами. Від одного бійця лікарі переходили до іншого. Бралися спочатку за найважчих… Інколи здавалося, це триває вічність, − каже хірург.
Йому і досі час від часу сняться поранені − понівечені тіла, обпечені обличчя, важкі травми, вогнепальні переломи. А найболючіше для нього − їхній вік.
− Пам’ятаю ніч із 25 на 26 серпня 2014 року. Важкі поранені… ледве вдається їх стабілізувати… підхожу до наступного хлопчика, а він, лежачи на ношах, ховає руку за якоюсь брудною ганчіркою. Молоденький − років 18. Дивлюся, а в нього немає передпліччя і кисті лівої руки… Серце тоді ледь не вистрибнуло. Досі дивуюся, як стільки часу, долаючи нестерпний біль, він тихенько сидів і терпляче чекав своєї черги… Каже, хотів, щоб лікарі спочатку допомогли його товаришам, − розповідає Сергій Тертишний.
Наразі це вже сьома поїздка хірурга на Схід. А це − сотні пацієнтів і сотні врятованих життів. Та він, каже, пам’ятає кожного. Якщо не на ім’я, то обличчя − очі, каже, просто не забути. А також досі переймається та відстежує здоров’я найважчих і дуже пишається, що доклав зусиль до їхнього одужання і життя.
− Якось до Волновахи привезли пораненого воїна. Йому в ногу влучив снаряд від РПГ. «Балванка» снаряду застрягла в правій нижній кінцівці й не розірвалася… Хлопцеві −19 років, хотіли врятувати йому ногу. І дати шанс на повноцінне життя. Довелося працювати в команді з саперами, − розповідає хірург.
Так, просто в реанімаційному відділенні сапери розміновували ногу бійця, а хірурги − робили все, аби її зберегти. Не зважали ні на небезпеку − граната могла здетонувати будь-якої миті, ні на втому, бо операція тривала не одну годину… Нині завдяки зусиллям лікарів хлопець може пересуватися на власних ногах. Хоча й шкутильгає…
− Окремої подяки в таких справах заслуговують судинні, абдомінальні та нейрохірурги. Саме вони витягують найважчих поранених. Коли працюємо командою − вдається зробити для наших бійців просто нереальне. Я тішуся і надзвичайно пишаюся, що причетний до порятунку життя наших героїв-захисників, − каже Сергій Володимирович.
Та додає, нині такого знання та досвіду, який мають українські лікарі, не мають колеги-медики в жодній країні світу. Тому наших фахівців часто запрошують на семінари, запитають порад та цінують кожне слово, сказане українськими лікарями.
Нині Сергій Володимирович знову працює в районі ООС у складі 61-го військового мобільного госпіталю на Приазов’ї. Знову рятує поранених, знову дивиться в очі мужніх і нескорених, яких не забуде, а тим часом удома на нього чекають дружина та двоє маленьких дітей. Коли їхній татко вперше поїхав на війну, донечці Вікторії було лише 2 рочки, а сину ледве виповнилося 5. І хоча нині вони вже школярі, які добре знають про ситуацію в країні, хто нам друг, а хто ворог, що добре, а що зле, татові відрядження для них − під секретом.
− Не хочу, щоб мої діти знали, де я буваю, і переживали за мене. Молюся, щоб вони ніколи не відчули, що таке війна. Для того і їжджу на Донбас, − каже Сергій Тертишний.
