Спочатку танкісти бригади двома влучними пострілами з баштової гармати Т-64 знищили ворожу «мотолигу», а потім бронетранспортер зі знаменитим античним іменем «Буцефал» ліквідував залишки…
Командиру БРДМ старшому солдатові Олександру Апоріну – 27. Та за його плечима – вже три ротації до району ведення бойових дій на Сході держави. За цей час він відбувся як військовий спеціаліст і командир.
– Після строкової служби я пробував себе у різних професіях, допоки не зрозумів: моє – це армія, – каже воїн. – Пішов на контракт. Місцем служби обрав 59-ку. Тут знаю свою роботу, розумію, що від мене вимагають і що потрібно робити. Впевнений: тут я на своєму місці.
На війні Олександр виконував обов’язки командира взводу – командира ВОПу.
– Чесно кажучи, перша ротація була для мене найважчою. Постійні обстріли, нас буквально вибивали з позицій, норовили прорватися ДРГ, полював снайпер, – розповідає Олександр. – Найчастіше згадую травневий ранок 2017-го. Ми тільки зайшли на позицію в Павлополі, і почався обстріл. Крили з БМП-2 десь з кілометрової відстані. Я відразу і не зрозумів, що відбувається. Та й більшість моїх побратимів теж потрапили під обстріл уперше. Якусь мить нас заполонив страх… Та завдяки командирам, їхнім вказівкам і командам ми швидко опанували себе й відкрили вогонь у відповідь. А потім раптово настала така разюча тиша. І тоді ми зрозуміли: тут і зараз усе залежить тільки від нас. Я багато разів переживав цей момент у душі й досі пам’ятаю запах першого бойового пороху.
Пригадуючи попередні ротації, хлопець розповідає ще один з випадків.
– Нам швидкими темпами потрібно було облаштувати позиції неподалік бліндажа. Але ми навіть не встигли задіяти інструмент, як в нашу роботу втрутився снайпер. І так погода не дуже, зима, холоднеча… А тут ще й він дошкуляє, – усміхається Олександр. – Залітаємо в укриття і, змінивши інвентар на кулемети, вгамовуємо знахабнілого противника. Вони щось там намагалися пошуміти мінометами, але ми знову дали адекватну відповідь. А втім, роботи ми змогли відновити лише під вечір. Ворог того дня вже не дошкуляв. Напевне, зрозумів, що чіпати нас було собі ж дорожче.
Усі три ротації Олександра Апоріна супроводжував спорт. У 2017-му в Павлополі, в 2019-му в Попасній, не стала винятком і Світлодарка цього року. Всюди, де доводилося захищати Батьківщину від російського окупанта, хлопець з побратимами облаштовував імпровізований спортмайданчик.
– Бруси, турнік – традиційні вправи щоразу, коли випадала вільна від чергувань хвилина, – розповідає Олександр. – Гадаю, що підтримувати фізичну форму потрібно навіть на війні. І класно, коли не тільки ти так думаєш, а й побратими. Не покидаю заняття і тепер, повернувшись додому. До цього привчатиму й сина Артема. Йому, щоправда, лише сім місяців, але нехай трішки підросте та займатимемося у парі.
Нині бригада у повному складі повернулася в ППД, військові – у заслужених відпустках, а рідні намагаються не думати, що дні відпочинку пролетять дуже швидко й воїни скоро повернуться до своїх звичних бойових буднів.
– Я родом із Херсонщини. Там – батьки, рідні й друзі. І так само – у більшості моїх побратимів. Але ще жоден з них не подумав переривати контракт, – запевняє боєць. – Адже наші сім’ї все розуміють і завжди чекають нас додому. А ми зі свого боку намагаємося їх не розчаровувати.
Хлопець розповідає, що за три ротації на Донбас він багато що здобув: дружбу, бойовий досвід, нові звички. Але чимало й утратив…
– Я бачив свого сина тільки раз – щойно він родився. І я поїхав на війну. Коли повернувся, Артем уже потроху починав ходити, – на закінчення розмови говорить Олександр Апорін. – Увесь цей час мене не було поряд і я неймовірно за ним сумував. Тож тепер намагаюся приділити йому щонайбільше уваги, адже знаю – ще трішки і я знову поїду…
