Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Неоголошена війна, що прийшла в нашу країну навесні 2014 року, не тільки змінила життя багатьох людей, а й відкрила справжніх героїв сучасної України – воїнів, які зі зброєю в руках боронять свою землю до останньої краплі крові, волонтерів, що допомагають захисникам на передовій і в госпіталях, батьків, які благословляли своїх синів і дочок на ратні подвиги заради майбутніх поколінь.
Особлива роль у цей важкий і без перебільшення переломний для нашої держави період належить матерям. Бо саме вони виховали тих, хто з першого дня бойових дій на Донбасі став на захист України.
Це їхні діти – сини та доньки відчули на собі жах кривавої війни та біль втрат бойових побратимів. Це їхні діти й нині щохвилини ризикують своїми життями заради щасливого майбутнього. І лише матерям відомо про те, що вони пережили та скільки безсонних ночей провели в молитвах за життя своїх дітей – захисників України.
Одну з історій, яка є прикладом безмірної материнської любові та синівського героїзму, мені розповіли організатори та учасники фотопроєкту «Якби не війна». Саме під такою назвою команда волонтерів зі столиці взимку 2017-го презентувала масштабну соціальну фотовиставку у Дніпрі.
А однією з найчутливіших частин представленої експозиції була та, де бійці – учасники АТО – зображені на світлинах з найріднішими жінками – своїми матерями, які дочекалися їх з війни.
Розповіді зображених на фотографіях людей вразили всіх присутніх. Приклад того – історія Ольги Зибіної та її молодшого сина Євгена.
– В дитинстві Женя був звичайним хлопчиком, якого всі любили, – розповідала Ольга Іванівна. – Виріс, відслужив строкову службу й почав працювати. А коли розпочалися події на Донбасі син рвався з першою хвилею, але його не брали й усе відкладали.
Сам Євген строкову службу проходив танкістом і розумів, що такі фахівці армії конче потрібні. В серпні 2014 року він прийшов до військкомату та згодом потрапив служити до 17-ї окремої танкової бригади. Ольга Іванівна спочатку не знала про наміри Євгена. Дізналася про це пізніше від старшого сина.
Зі слів Євгена, він не хотів турбувати маму, тому й не казав, що їде в район АТО.
– На Донбас ми прибули восени 2014-го, – розповів солдат Зибін. – Спочатку наш підрозділ зайшов в Попасну, а згодом нас перекинули в Дебальцеве. Ввечері 17 лютого 2015 року під час шаленого ворожого мінометного обстрілу наш танк був підбитий. Екіпажу вдалося врятуватися й нас підібрав БТР. Їхали в ніч колоною. Раптом побачили підбиту машину з нашими хлопцями. Я постукав механіку, щоб їх підібрати. Коли почали їх витягати, один з бійців увімкнув ліхтар. У цю мить я відчув, що попало в плече під бронежилет.
Мама Євгена – Ольга Іванівна – про події, які розгорталися в ті дні, також пам’ятатиме все своє життя.
– Я з сином була на зв’язку весь час, – згадує жінка. – А 17 лютого він перестав відповідати на дзвінки. Наступного дня – 18-го – в мене день народження. Я чекала, що син зателефонує та привітає. Дзвінка не було… Я не знаходила собі місця, а невдовзі незнайомий голос телефоном повідомив: «Ваш син «200-й»… Отаке було поздоровлення! Через деякий час удалося додзвонитися до одного з товаришів сина, який сказав, що Женю передали в «швидку» живим, а як далі – не знає… Пізніше мені подзвонили волонтери й сказали, що син живий. Згодом, після операції в госпіталі, він зателефонував і сам.
Зі сльозами на очах Ольга Іванівна у телефонній трубці почула рідний голос свого синочка. Він прошепотів їй усього три слова: «Мамо, я живий».
– Коли почула голос сина стало легше, – сказала жінка. – А до того здавалося, що земля уходить з-під ніг.
Потім у Євгена були численні операції та довгі місяці лікування. Весь цей час його мама разом з ним ділила біль, переживала та підтримувала. Вона любить та пишається своїм сином – захисником України.
На фото:
м. Дніпро, 2017 рік. Євген Зибін під час презентації фотопроєкту «Якби не війна».
