Диктатора жорстко «злили» на всіх хитровибудованих геополітичних фронтах: дипломатичному, шпигунському, інформаційному, торговому та інших. Серія щедрих підкупів, гучних інтерв’ю, шантаж,…
Відвоювавши рік на передовій, капітан Оксана Якубова залишилась у війську, щоби вберегти від страхіть війни єдиного сина
Наші козаки в давнину мали звичай по-особливому носити традиційні в ті часи сережки. Сережка в лівому вусі в козака означала, що він один син у матері, у правому – останній чоловік у династії. У походах і боях таких, якщо мали змогу, берегли. Вони билися в боях пліч-о-пліч із товаришами, але ті, за негласною засадою, їх усіляко боронили від будь-яких небезпек.
Нині сережки не є символічною ознакою, та й не носять їх у війську. А от традиція робити все, щоби «козацькому роду не було переводу», збереглися…
«Наша Петрівна – не янголятко»
2015 рік. Район Попасної. Поряд вибухає кілька мінометних мін, починається стрілянина.
– Почалося, – зітхає заступник командира батальйону по роботі з особовим складом капітан «Петрівна».
Коли бій вщухає, Петрівна, між іншим, показує на український прапор над ближнім до позицій батальйону селом Катеринівка:
– Це принада і пастка для нас від сепарів. Нещодавно на цей прапор «купилася» розвідувальна група бригади. Взагалі-то в селі майже ніхто не живе, однак хлопці подумали, буцімто там з`явився підрозділ «сусідів». Й потрапили в засідку. Були поранені і в самій групі, і в екіпажі бойової машини, яка прийшла їй на допомогу. Але з бою вийшли всі.
А он ту лісопосадку бачите? Снайпери підходять метрів на двісті. Роблять кілька пострілів, і миттєво відходять. Десь за кілометр від наших «їжаків» у них опорний пункт. Звідти по нас б`ють з російського модернізованого станкового гранатомета, дальність його стрільби понад два кілометри. Ми зі своїх звичайних АГС їх у відповідь не дістаємо. Звідти ще працюють їхні міномети: дивіться, праворуч все поле у воронках. Противна сторона нам нудьгувати не дає. І сусідам також, їх постійно «промацують» диверсанти…
Петрівна на УАЗику «веде» нас далі, до наступного опорного пункту. Мчимося на максимальній швидкості, б`ючись шоломами об дах позашляховика – усю місцевість прострілюють ворожі снайпери, кулеметники, мінометники.
Прибули. Заступник комбата насамперед поринає в невідкладні справи. А я спостерігаю, з якою величезною повагою ставляться до жінки буквально всі бійці та командири. Один із вартових підмічає мою реакцію:
– Ми за Петрівною – як за стіною. Жоден із нас, наприклад, не займається оформленням посвідчення учасника АТО. Вона все робить сама. Кожен у неї на виду, про кожного все знає. Втім, не подумайте, начебто вона янголятко. Коли все йде ладно, вона спокійна та ділова. Та якщо хтось, борони боже, щось серйозно порушить – ховайся. Не подивиться ні на заслуги, ні на вік, ні на статуру. Мозок винесе по повній програмі, і покарає справедливо. До речі, рука у неї, приміром, для пияків – що тобі кувалда.
– А нікого не бентежить, що вона жінка? – Цікавлюся.
У відповідь боєць дещо ображено мовить:
– Вона, дядечку, не проста жінка. Наша Петрівна – справжній командир, наставник та природжений воїн…
«Ще нам жінок на передовій не вистачало!»
Навесні 2014 року Оксана Петрівна, випускниця військової кафедри економічного вишу, та її син Сашко завітали у військкомат майже одночасно. Мобілізовувати, звісно, насамперед мали б сина. Втім, комісар, взнавши, що Петрівна обіймає високу посаду в міністерстві фінансів, мало не затанцював на радощах:
–У нас гострий дефіцит з фахівцями для фінансових служб у бойових частинах. Служити начальником фінансової служби погодитесь? От і добре! Питання ж із мобілізацією вашого сина автоматично відпадає. Вас у родині двоє. А ми маємо негласне правило: у таких випадках воювати йде тільки один.
Так Петрівна пішла на війну замість сина вперше.
Вона пригадує, що вже на фронті у бригаду якось приїхав командувач сектору. Побачивши її, генерал голосно обурився: «Товариші командири! А вона що тут робить? Ще нам жінок на передовій не вистачало! Вб’ють, не дай Боже!»
За Оксану командири активно заступилися, давши високу оцінку її професійним та офіцерським якостям. Більше того: невдовзі в бригаді із певних міркувань їй запропонували обійняти посаду заступника командира батальйону з роботи із особовим складом. Жінка погодилась відразу, хоча й чітко розуміла, на які потужні ризики йде. Підрозділи бригади якраз вели бої під Дебальцевим.
У її підпорядкуванні опинилося 600 людей. В її обов’язки входили не тільки підтримка морального духу та соціальний захист солдатів. Вона займалася буквально усім, до чого не доходили руки, скажімо, у тиловиків, і навіть командирів. Іноді доводилося й самій братися до зброї.
Петрівна вела себе із підлеглими дуже жорстко – контингент підрозділів на той час був ще той. У багатьох непідготовлених чоловіків після боїв нерідко «зривало дах», величезною проблемою було пияцтво. Одначе…
Високий рівень поваги до неї бійців найкраще засвідчить такий випадок. В одній із рот воював боєць на позивний «Зима», який за пияцтво частенько по-дорослому отримував від Оксани «на горіхи». Одного разу їй знову зателефонував його ротний: «Петрівно, «Зима» знову запив, приїдь, допоможи, будь ласка».
– Приїжджаю на місце, – розповідає Петрівна, – й відразу потрапляю під шалений артилерійський обстріл. Падаю на землю… Аж раптом відчуваю – хтось на мене зверху лягає, прикриваючи своїм тілом, та ще й надіває мені на голову свій шолом. У паузі ж між серіями розривів хапає за руку та затягає в укриття. То був… «Зима»!
«Дємбеля» не буде!»
– Після Дебальцевого мені дозволили поїхати на 10 днів у відпустку, – згадує Петрівна. – Вдома я прийшла у військкомат, щоб відмітитися. «Тобі коли на дембель?» – запитали. Відповідаю, що 20 березня. «О, значить, замість тебе син твій піде воювати!» – кажуть. Опаньки! Я бачила війну на власні очі, упізнавала та відправляла на поховання десятки своїх пацанів! А син в мене один. «Тоді не буде в мене дембеля!» – сказала, як відрізала.
Саме після цього Оксана Якубова й підписала другий контракт із військом, була призначена заступником командира батальйона та провоювала ще два роки…
Війна не милує і найсильніших
Днями вкотре спілкувалися із Петрівною телефоном. Мене насамперед цікавило, як вона «випірнула» із потужного посттравматичного стресу, з яким повернулася з війни.
– Я зрозуміла, що зі мною щось не так, коли мене повністю залишило почуття страху. Одного дня хлопці на «нульових» позиціях мене запитали: «Петрівно, а «бронік» ваш де?» Дивлюся, а й справді, я без бронежилета. Тобто, я перестала боятися смерті й лізла у будь-яку бійку з вороженьками. Я бачила такі моменти у хлопців, але й подумати не могла, що і зі мною таке станеться. Тобто, я «спеклася», морально «вигоріла», – розповідає жінка. – Після звільнення у запас зі мною працювали психологи, психіатри, терапевти. Я тижнями лежала на ліжку, дивлячись у стелю, не спала. Нормально спілкуватись із людьми змогла нескоро. Допомогли лікарі і палка турбота сина та його дівчини…
Остаточно Петрівну «оживило» повернення до роботи у те ж саме міністерство фінансів. Це відомство залишилося таким, яким було до війни. А от Оксана Якубова – вже інша. Тому багато хто з колег, м`яко кажучи, її недолюблює. Бо через неї не проходить жодне «ліве» або «сіре» рішення, або таке, яке нашкодить людям.
Так що Петрівна продовжує свою війну вже на іншому фронті…
