Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
– Мені було тоді вже 53 роки і я, окрім півторамісячних курсів із військової підготовки в інституті, про армію знав дуже мало, тому це видається дуже дивним, – розповідає Ілля. – Насправді ж це був мій свідомий вибір. Бо коли в 2014-му розпочалися події в Криму, на Сході України, я не знаходив собі місця, не знав, як реалізувати свої бажання, емоції та прагнення, аби щось змінити на краще. Дуже прикро вражали мене поразки наших Збройних Сил в районі АТО, зокрема під Іловайськом, Савур-Могилою та на інших напрямках. Мені було важко усвідомити й змиритися, що там наші бійці з останніх сил борються проти ворожої орди, а я тут…
Ілля Тітко, як людина ретельна і відповідальна, став потихенько готуватися до служби в армії як у фізичному плані, так і матеріально. Всім добре відомо, яким було тоді забезпечення наших військових на передових позиціях. Їм не вистачало всього, починаючи від шкарпеток і трусів та закінчуючи шоломами та бронежилетами. Усі підготовчі заходи робились утаємничено від дружини та дітей, відганяючи навіть думку про те, що рано чи пізно, але доведеться колись розкрити їм свої плани. В цей час тривала шоста хвиля мобілізації на службу в армії. Часто і до Іллі Михайловича як безпосереднього керівника підприємства навідувалися представники військкомату, приносячи цілі пачки повісток, які він був зобов’язаний вручити своїм підлеглим. Дуже непросто було це робити, що також певною мірою спонукало в один із таких візитів заявити: «Все, наступного разу приносьте й мені повістку…»
Це був липень 2015-го року. Ілля Тітко пройшов усі медичні комісії, поінформував про своє рішення керівництво підприємства і отримав вже особисто для себе військкоматівську повістку.
Служба Іллі Тітка в Збройних Силах України у званні старшого лейтенанта розпочалася з вишколу в Національній академії сухопутних військ. І хоча він мав би за спеціальністю служити в одній із радіотехнічних частин, але армія тоді потребувала офіцерів саме для піхоти. Зважаючи чи на вік, чи на досвід роботи з людьми, його перепрофілювали в офіцера з виховної роботи. В дні вишколу у Львові значна увага також приділялася фізичній підготовці та військовій справі. А по закінченню навчання Ілля Тітко не став шукати «теплого» місця служби. Хоча й мав можливість отримати запрошення в ту чи іншу частину, але він це ігнорував, керуючись принципом: «Не шукай на війні долю, бо вона сама тебе знайде…» Тож скерування на проходження служби чоловік отримав у батальйон 59-ї окремої мотопіхотної бригади.
Ще довго він згадуватиме першу розмову з командиром батальйону. Той довго перебирав документи новоприбулого офіцера, ставив різноманітні запитання, а потім несподівано сказав, що призначає його своїм заступником, але не з виховної, а з бойової підготовки.
– На цій посаді я прослужив вісім місяців, – згадує Ілля Тітко. – А ще, як пізніше з’ясувалося, мені довелося виконувати і обов’язки заступника командира з виховної роботи. У перші тижні було не просто важко, а, я б сказав, вбивчо важко, але мусив терпіти. Десь лише через три місяці прибув до нас кадровий молодий офіцер, якому було доручено займатися виховною роботою, а я й надалі залишився заступником з бойової підготовки.
Усього «на нулі» без жодної ротації офіцер Тітко прослужив більше ніж 13 місяців. Лінія оборони їхнього батальйону знаходилася під містом Попасна.
– Перш за все хочу сказати, що дуже непростим є перехід від мирного життя до воєнного. Це дуже важка праця і не кожному вдається перелаштувати свою психологію в умови реальної війни. Там, на передовій лінії, все по-іншому: починаючи від взаємин у колективі й завершуючи сприйняттям самої війни. Тому доводилося якісь риси в собі заглушувати. Я за характером людина дуже довірлива, а тут з’ясувалося, що значній кількості людей не можна про все розповідати і бути до кінця щирим. Бо з тими, з ким ще донедавна був у дружніх відносинах, тепер знаходишся, образно кажучи, по різних сторонах барикади, – говорить чоловік. – У перші часи війни ми відчували відверту неприязнь від місцевих мешканців. Частина населення завдяки проросійській пропаганді сприймала нас мало не окупантами. Хоча були й такі, які нас мали за своїх. Нині ситуація з цього приводу суттєво змінилася. І тих, хто хотів би й надалі проживати в Україні, в рази збільшилося.
Про роботу над своєю книгою «Формула крові» Ілля Тітко розповідає наступне: «Сідаючи за перо, основним своїм завданням вважав передати людям те, як цілком цивільна і вже старша за віком людина пристосовується до воєнної реальності. Як цей перехід відбувається і, які ти знаходиш шляхи, аби подолати стрес і вижити. Через років 5-10 віднайдуться розумні люди, які все дуже детально опишуть, зокрема, в що я дуже вірю, й нашу перемогу. Але мені сьогодні ще дуже пам’ятні ті речі, які з часом будуть завуальовані, неправдиво висвітлені. І я про це хочу сказати людям».
Чимало місць у цих спогадах приділено побратимам Іллі, з якими, як і з особовим складом батальйону, він підтримує тісні зв’язки. Прізвища багатьох він змінив, адже частина з них ще й досі на передовій. Автор часто називає їх за позивними.
Книга певною мірою це момент повернення до мирного життя. Так говорить Ілля Тітко про «Формулу крові». Додає, що його, як й інших ветеранів російсько-української війни, часто обурює байдужість українців, які проживають під мирним небом і не знають, що таке війна…
– Не можна тут із ними не погодитися, – каже Ілля, – Хоча я особисто після демобілізації якогось негативу з боку людей не відчував. Повернувся до роботи в службі КВПтаА товариства «КАРПАТНАФТОХІМ». Відчуваю й надалі підтримку, а десь і певну повагу від керівництва та колег по праці. Часто спілкуюся з іншими АТОвцями. Але десь, колись усе ж виникають випадки, коли наші люди проявляють байдужість. І мова йде не тільки стосовно тих, хто воював, а взагалі як до подій на Сході України, так і в цілому в державі. Інколи з цього приводу виникають серйозні суперечки і навіть конфлікти. Не всі, на жаль, розуміють нас, адже більшість тих, хто побував на бойових позиціях, вже тут, у мирному житті, переживають так званий посттравматичний синдром. Певною мірою згладити «флеш беки» допомагає робота та родина. Адже бачу, якою щасливою почувається біля мене дружина, коли я одягаю військову форму. Горді за свого тата й мої діти, а внуки за дідуся. Виходить, що мої зусилля там, під Попасною, були недаремними.
Фото з мережі Інтернет
З початку діяльності Державного оператора тилу (ДОТ) шість нових українських виробників стали постачальниками речового майна для ЗСУ.
Внаслідок падіння ракетних уламків травмовано 15-річну дитину, яку госпіталізували.
Аеророзвідка прикордонників Херсонського загону продовжує виявляти та знищувати російську техніку.
Президент України Володимир Зеленський повідомив про проведення першого засідання Ставки Верховного Головнокомандувача, за скликання якої відповідав новий секретар РНБО Олександр Литвиненко.
Голова Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони та розвідки Олександр Завітневич повідомив, коли, на його думку, може бути представлений у ВР законопроєкт про мобілізацію.
Близько 5:30 ранку 29 березня збройні сили рф атакували об’єкти критичної інфраструктури в Чернівецькій області.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…