Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
Такі важливі слова солдат Володимир Мацько почув від своєї дружини Вікторії, коли медичний літак із пораненими приземлився у Києві.
Володимиру нині 24 роки, до війська потрапив 2016-го і вже встиг двічі побувати в найгарячіших точках Сходу – в Авдіївці та в Луганському в складі 93-ї ОМБр Холодний Яр.
Спеціально для АрміяInform Володимир розповів про відрядження на Схід, поранення й родину.
«Дивлюсь на ногу – а там висить сухожилля і все таке…»
-Пам’ятаю першу ніч в Авдіївці. Тоді шестеро людей з нашого підрозділу заступили на чергування. Нас повели на пост, показали де знаходиться ворог. Ми подивились, зрозуміли куди стріляти на випадок агресії противника, години дві, напевне, було тихо взагалі. І потім над головами фі-у-у-у, почали стріляти. Це був перший мій обстріл… Потім звик до цього, – згадує Володя.
За його словами, це була перша настільки страшна ніч. Згодом підрозділ побудував позиції, підійшов ближче. Він неохоче розповідає про війну, але із захопленням говорить про власну сім’ю.
-Знаєте, я по-справжньому щасливий, що маю дружину і двох діток. Одному з них два рочки і три місяці. Другому вже місяць, назвали його Вовчиком. Віка хотіла назвати так ще першого, але я переконав, що не треба. Але на другого вона мене вмовила. Ви навіть не уявляєте, яке це щастя мати двох синочків і дружину!
Наприкінці січня цього року Володимиру вибухом відірвало ногу. Спочатку його евакуювали до 59-го шпиталю, згодом – у Харків, а далі був Київ. Чоловік погодився розповісти про той страшний день, коли він зазнав поранення.
-Я йшов із товаришем перевіреною дорогою на позицію міняти хлопців. Спочатку почався мінометний обстріл: 120-ті, АГС стріляв, «беха» працювала. Далі міни стали падати щільно, спрацював інстинкт самозбереження. Коли почало біля нас падати і кулі над нами літати – спробували сховатись, залягти, впасти. І буквально за метри три від стежини є маленький ярочок. Ми в той ярочок. І зразу підірвався я, потім товариш через п’ять секунд. Потім – нормально, вилізли звідти, хлопці нас забрали. Було тяжко знімати броню з автоматом.
Після вибуху огледівся: берць десь валяється. Це перше, що побачив. Дивлюсь на ногу – а там висить сухожилля і все таке. Одразу автомат скинув – він на шиї висів по-бойовому, почав аптечку розкривати. У нас там аж два джгути були оцих чорних, пластикових. І я в цій метушні не знайшов їх, не побачив. Вивернув всю аптечку. Кричу хлопцям «Допоможіть!», але ж сам розумію: куди їм лізти на мінне поле? Скинув бронежилет і поповз до стежки. Якраз підбігла допомога. Побратими молодці: не розгубилися, одразу наклали джгути, нас на плечі й бігом евакуювати – красунчики. Це завдяки їм я тут, – розповів солдат.
«Ми ще наввипередки з тобою побігаємо»
На запитання, як рідні пережили новину про поранення, Володимир відповідає:
-На диво добре. Одразу, звісно, трошки похвилювалися. На другий день, коли вже був у шпиталі в Харкові – зателефонували в сільраду, сказали все голові. Потім «делегація» прийшла до мами додому і розповіли їй, що мене ранили, але стан стабільний. Заспокоїли. Але ж мама є мама – побігла до моєї дружини і почала розповідати, що я мало не напівмертвий. Звісно ж телефонує дружина одразу. А я з усмішкою такою, бадьорий, по відеозв’язку кажу: все нормально, все класно! Що ти там слухаєш? Не вір нікому. І дружина заспокоїлась. Вона повірила, і все гаразд. Згодом, коли вже пройшло пару днів, то дізналася, що частину ноги відірвало. Але то таке… А потім уже з того сміялися. Я кажу: ще наввипередки з тобою побігаємо. Колись ми, як тільки познайомилися, зустрічалися й бігали з нею навколо стадіону. Тоді вона програла…
Наразі Володимир лікується у Головному військово-медичному клінічному центрі в місті Києві й надалі планує продовжувати службу.
