Про це в коментарі АрміяInform розповів боєць батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Владислав, який щойно повернувся на службу…
Юрій Онишко родом з Тернопільщини. Закінчив художнє професійно-технічне училище, мав безліч творчих планів, які точно не пов’язував з військом. Щоправда, й приховуватися не збирався, тож коли після закінчення училища отримав повістку з військкомату, відслужив належне у внутрішніх військах. Звільнився восени 2013-го, коли в Україні розпочиналась Революція гідності. Згодом Російська Федерація почала вторгнення у Крим, а трохи згодом і в інші регіони України. За таких умов сидіти вдома Юрій просто не міг. Про своє бажання піти до війська він сказав коханій, але замість підтримки й розуміння почув інше: «Або я, або їдь на свою війну».
– Батьківщина в мене одна, а кохання, якщо повинне прийти, то ще прийде. Та й кого кохає дівчина, коли хоче, щоб її хлопець сидів біля неї у той час, як інші стримують ворога? М’якотілу субстанцію, яка поруч? Про яких справжніх чоловіків мріють дівчата? Невже про боягузів. Одним словом, кожен з нас свій вибір зробив і я не шкодую.
Мама дуже переживала, обіцяла не пустити, а от батько, за що я йому дуже вдячний, з розумінням поставився. Коли твоє прагнення і твої переконання підтримують батьки, то це робить тебе в рази сильнішим. Свого часу тато теж потрапив на війну, коли йому було всього 20 років. Але то був СРСР і вибору він не мав, служив строкову.
Хоч як сильно я б хотів потрапити до війська, виявилося, що це практично неможливо. То ж добровольцем став, як і дуже багато інших хлопців, тому що у військкоматі відмовили. Військком чомусь переконував, що не потрібні люди у війську й на війну нікого не відправляють. Уже пізніше я дізнався, що платити гроші повинні були й ті, хто хотів відкосити, й ті, хто хотів служити.
Якось одного дня мені випадково трапилось оголошення Правого сектору про набір добровольців для боротьби з російським окупантом. Довго вмовляти мене не довелося й уже за тиждень я опинився у їхніх лавах. Відправленню на війну передувала підготовка у «Десні». То вже була зима 2015 року. Після нетривалого вишколу нашу чоту відправили в район Маріуполя, де саме формувалася 8-ма окрема рота ДУК ПС. 23 березня 2015-го вперше виїхав на передову в районі Широкиного на позицію «Замок». Зустріч була гаряча. Ворог вів вогонь не лише з артилерії, а й з мінометів. Перші декілька секунд навіть подумалося, чому я сюди поперся? То було всього декілька секунд, але зібрався з думками й досі таких моментів більше не виникало. Я маю певну мету, то ж піду до кінця. Під час чергового артобстрілу ворожий снаряд влучив у будівлю, де ми зберігали боєприпаси. Звісно ж, ми відразу кинулися виносити ящики та переносити у безпечніше місце, бо горіло сильно, якби вибухнув хоч один ящик з боєприпасами, то важко навіть уявити, що могло бути. Ми винесли всі боєприпаси і майже відразу закінчився обстріл. Лежимо з товаришем у бліндажі, відпочиваємо і тут я згадую, що за три дні в мене день народження. Кажу товаришеві про це, а він говорить: «Якщо так буде далі, як сьогодні, певно, не буде тобі, друже, 22». Посміялися, але жарти на війні – захисна реакція. Потім знову було гаряче.
Одного разу у 2016 році ми так якісно «прогулялися», що взяли у полон 8 найманців. Наша група з 5 людей 3 доби перебувала в районі Саханки у секреті. Після повернення на базу було сплановано штурм висоти «Дєрзкая». Ми мали штурмувати її о 3-й ранку разом з морпіхами та 54-ю ОРБ. Але все ж вирішили вийти на своє місце значно раніше, щоб почати штурм непоміченими. Звісно, йшли обережно, бо війна навчила. Ми були дуже здивовані, коли у місці, звідки ми мали починати штурм, уже був противник. Та з певних причин і наша поява для них була неочікуваною, тому у короткому бою, втративши двох своїх, усі інші проросійські найманці здалися в полон. Були серед них і росіяни, але стверджували, що давно не служать у регулярній армії. Як виявилося, хтось нас здав і вони чекали на нас о 3-й годині ночі, саме у той час, коли за планом операції ми мали прийти. Ось так інколи зміна планів рятує життя на війні.
Найважча втрата для мене була загибель нашого Командира з позивним «Грін». Під час виконання бойового завдання він підірвався на міні. Його довезли до лікарні Маріуполя, потім перевезли на Дніпро, але, на жаль, врятувати не його не вдалося. Він був настільки людяним… хоча ні, певно, тут можна використати слово універсальним, що міг об’єднати людей з різними поглядами на життя в один міцний кулак. Він настільки нас мотивував, що ми з хлопцями, які теж зі мною у 2018 році підписали контракт і перейшли до 503-го батальйону, й до сьогодні тримаємося разом і боїмося його підвести. Ми ніби відчуваємо, що його настанови – то вже невіддільна частина нашої совісті. За контрактом мені служити ще близько року, але я точно не полишу служби. Хоча, можливо, й в іншому підрозділі або навіть військах. Хочеться рости у професійному плані.
З усіх друзів, що були в мене до війни, практично не залишилося жодного. Мабуть, так чи інакше це пережили всі люди, які пішли воювати. Натомість тут я зустрів таких людей, про яких хочеться просто слово ЛЮДИ писати з великої букви. Це ті, в кому я впевнений, здається, більше, ніж у собі. Бувають критичні моменти і тоді, коли буваєш удома у відпустці, але і тоді друзі відразу приходять на допомогу.
Мені здається, що у разі необхідності добровольці знову з’являться. Більшість добровольців не надто цікавляться грошовим забезпеченням у війську і хочуть жити за принципом – або воюємо, або готуємося до війни. Свого часу вони взяли бо рук зброю, не маючи дуже часто якісного одягу чи взуття. Багато з них ніколи до цього в руках і зброю не тримали, а давали гідну відсіч, а то й наступали на регулярні війська Російської Федерації. Ці люди не розуміють укладу життя регулярної армії, де обов’язковим є прибирання території, величезні стоси паперів, постійні наряди, чергування. Багато хто через це пішов, бо військо то не їхнє. Але будьте певні, що у разі потреби добровольців буде не менше, ніж у 2014 році.
